Україна – держава талановитих людей. Держава, де ти можеш сповна виразити свої здібності. Держава свободи й творчого лету.
Коли на наші землі прийшов ворог, то країна наче завмерла. Ніхто не міг жити й працювати так, як раніше. У кожного наче забрали частинку його самого. І щоб хоч якось виразити свій біль, хвилювання й страждання, ми почали творити. Безліч людей втілили свій страх, тугу, гордість і любов до України в різноманітних ілюстраціях, в дитячих малюнках, іронічних карикатурах, чуттєвих віршах і патріотичних піснях. Націю, яка навіть у такі страшні часи знаходить сили, щоб допомогти країні своїм талантом, не переможе ніхто.
Не секрет, що саме трагічні події надихають людей творити. Українці не стали винятком. Війна, що розгорнулася на сході нашої країни, сьогодні постає в картинах, книгах, поезії.
Український контент пропонує добірку віршів молодих українських поетів на тему війни в Україні. Нехай їх прізвища ще невідомі широкому загалу, однак ці вірші дійсно чіпляють за живе…
Коли закінчиться війнаКоли закінчиться війнаІ радістю наллються груди,Любов у кожнім серці збудить.Зрадіють і степи, й ліси,Луги небачено розквітнуть,Осліпне небо від краси,Як річку сонечко освітить.Коли закінчиться війна,То з хлібом-сіллю стрінем воїв,Всім найміцнішого винаНаллєм і вип’єм за здоров’я.Героїв на своїх рукахНестимем, не відчувши втоми,Їх імена святі в вікахУпишем золотом потому.Коли закінчиться війна,Зрадіє, мов дитя, планета.Росія відповість сповна,Для цього є всі аргументи.Насієм жита у поляхІ відбудуємо руїни.Розквітне матінка-земляЗ Ім’ям величним Україна!Коли закінчиться війна,Ми будем плакати й сміятись.Назве по імені вонаІ зрадника, і ухилянта.І кожна праведна сім’яВ молитві славитиме Бога,Щоб Він завжди за мир стояв,Благословляючи любов’ю! 24.01.2024.© Ганна Верес Демиденко
Помолись за свою Україну,На інших не покладай.Хай молитва із уст твоїх лине,Душа нею наповниться вкрай.Що на серці, усе розкажи.Відведе твою Він тривогу,У душі завжди з Ним ти живи,Проси ти за себе й за інших,За тих, хто Україну нам боронить.Хай настане хвилина світліша,Серце й душа не болить.Вікторія.
Оксана Мосейчук
Немає слів на привітання звичні,Застрягли в горлі грудкою слова...Одне бажання - щире, новорічне -Щоб Україна - мирна і жива!Щоб кожен син і донечка додому,Щоб більш війни не бачити нікому!Та хай вже згинуть кляті моzкалі!Хай вже розквітне рідна Україна Під мирним небом золотом полів,Дитячим сміхом, гронами калини,Й вишневим цвітом під пташиний спів.
І знову місяць.. той, що без кінця...Стискає груди цілої країни,Кривавий лютий, живий щит, броня..Із молитов ми будували стіни.Щось неймовірне тоді з нами стало..Чи було страшно?... таких слів нема,Сотні разів вмирали й воскресали..А життя йшло.Так каже календар..Сади цвіли і колосилось поле.Та кожен з нас такий волік тягар,Непомічаючи буденності довкола.І знову лютий...місяць без кінця,Тривожить пам'ять, в душі зазирає..Ми постаріли, майже на життя...Та все мине, інакше не буває.Такої єдності не бачив увесь світ,Мільйони стали цілісним, єдиним.Народ і є країни оберіг!Її броня і щит її незримий.(с) Мартусь Катерина
Як боляче дивитися світлини тих, хто вже пішов...Як важко жити поруч з тими, кому байдуже...Один на варті правди смерть знайшов -Та що ж це люди? Вибір - то не лише життя.То - тихий мирний сон малої доні й сина.То - кожен день, що мали до сирен виття,Коли не ідеальна, але ж була своя країна.Коли ми тридцять років, щось мудрили.Не завжди правильно вдавалось нам усе, Але ж ми молоді, не мали досвіду. А силиГоріли в душах й воля була попри все.Чого ж сьогодні рвем свою країну з серця?Невже замало, що її чужий ведмідь гризе?В бою палкому, у танку святого герцюЛягли за волю ті, кого ми на щитах несем.Вони - то совість, гідність, честь народу.Вони - то вічність, мука, облетілий цвіт.В бій за життя вступили, не відаючи броду,Щоб рідна Україна не вділа рабський гніт.Ми тут, в тилах, свою війну вести повинні,Горою встати за кожного з солдат.Щоб наші діти, які ні вчому не повинніУ чергу не ставали там, у Божих врат.Щоб плазуни, перевертні, лжепатріоти,Самі валізи склали й гайнули в оркостан.Щоб на хапуг, хабарників не було більше моди.І перемога у реальності. Скінчився війни стан.Я вірю! Вірю! Вірую у міць свого народу.В славетнеє життя майбутніх поколінь.Якщо знайдем поміж собою щиру згоду,На сонце вже ніколи не ляже вража тінь.Кіма Левкович9.10.2023
За що убиваєте наших дітей?Вони іще жити не встигли.Скільки потрібно наших юних смертей?На вас нам дивитись огидно.Не встигли на землі цій пожити.Через вас гине наша краса,Не зможемо ми вам простити.Їм би в садочки ходить,Пісеньки, щось цікаве вивчати.Їх дитинство прийшли ви безжально убить.Як важко пережити ці втрати!Вікторія.
"Я живий"Матуся, помолись за мене рідна!З молитвою твоєю я живийСмерть ходить, за спиною далечінь блакитнаЗі мною образ матері, і хрестик мійПроклала шлях, жахлива ця війнаЯ ще живий, і дякуючи БогуМи переможемо, і згине сатанаУ бій я йду, товариші все гинутьЦе пережити не можливо у життіДо неба янголи українські лиш линутьА в мене назавжди душа у каяттіТак страшно, що я можу не побачити родинуЛаскавих, материнських, не відчути рукНа серці страх кожну хвилинуІ поряд лиш гарматний звук Автор - Марина Великоіваненко 
Молюся за УкраїнуМолюся за тебе, моя Україно,за кожен куточок святої землі,за мову священну твою солов'їну,Молюся за землю родючу, багату,пшеничні поля та прекрасні сади,за місто, село і за батьківську хату,хай Бог захистить від печалі й біди.За націю нашу читаю молитву,щоб вічно жила, процвітала в віках.Хай Бог допоможе нам виграти битву,щоб більш не піднялась ворожа рука.За воїнів наших уклінно молюся,за їхні хоробрі і мужні серця.Я кожному з них до землі поклонюся-їх славі до віку не буде кінця.Молюся за весь наш народ український:"Нам, Господи, в серці любов сохрани!Щоб справи не мати із кодлом бісівським.Благаю- зневіру і зло відверни!"Молюся за щастя дітей всього світу,у різних країнах і в ріднім краю,хай вони намалюють і сонце, і квіти,і найзаповітнішу мрію свою.Отче наш, захисти й збережи Україну!Хай опіка твоя буде з нами завжди.Ради Духа святого і Батька, і Сина хай народ наш не знає печалі й біди .КОГУТ ЛІЛІЯ
Знову ранок, новий день,Дай Боже, щоб було усе тихо.Хай надію і радість цей день принесе,І обминає все лихо.Слава Україні! - вітаємось ми,Героям нашим всім слава!Повертайтесь живими доньки, сини,Буде скоро щасливою наша Держава.
Поетеса: Кравченко Віолета (Nezlamna Vi) Я з півдня, де в житах стоять степи.Де вербам коси хвилі омивають,Де гарцювали кіньми козаки.Я – українка! Горда і незламна!А ще додам: душею патріот!З новою силою це чую віднедавна,Коли став гинути на сході мій народ.Коли забрали Крим і не спитали,Коли земля забагрилася в кров.Коли ці «черви» в дім позаповзали –Моя в стократ помножилась любов.Я – українка! Так! Я – українка!І Україна в мене у душі!Я, як вона, – ковтнула горя жінка,Тому й пишу часом важкі вірші.Я – українка! Донька України!Мій прапор – в серці, а тризуб – в очах!Не стану я нізащо на коліна!А коли й стану – перед Богом, в молитвах.І перед ним молитимусь щосили,Щоб захистив і розуму додав.Щоб нас хвороби й біди відпустили,Щоб в Україні мир скоріш настав.
МОЄМУ НАРОДУНароде мій! Що нині коється з тобою?Терни колючі сипляться з небес:Ракетні блискавиці впали бідою,Там розпинаєшся за правдоньку і волю,Людства обраний спасати долю.Народе мій! За що тобі такії муки?Б'ють набатом всі церковні дзвони,Хрестами цвинтар всіяно і біль розлуки...Плачуть панахидами ікони.За Україноньку зійшов ти на Голгофу —Нóву кров'ю пишеш тут епоху.Народе мій! Чашу ти Грааль несеш святуКров твоя стіка в неї потоком:Зíбрано запечену цілу ріку густуВже туди дев'ятирічним сроком.А скільки ще кровí у Чашу ту ввільється?Боже, Спаси! Кров нехай не льється!Народе мій! Волю твою пишуть мечі,Штампують Духом славних козакíв.Скріплює скорбота, горе їх, людські плачí —Пишуть свою історію віків:Навíки вже вільнолюбивому народуВидається грамота свободи.Кличуть усіх живих на подвиг мертві —Немає другого у нас Дніпра.З козацької наш Дух гортовано ізтверді,Що від гетьмáнського пра-пращура.Нас не здолать, бо ми козацького всі роду!Нам нема й не буде переводу!15.10.2023Люба
"Останній раз"Останній раз, лунає пісня для солдатаІ серце розриває в каяттіНеначе тінь, стоїть коло синочка матиОстання мить прощання у життіНіколи не промовлять вже ніяких слівЛиш крики материнські кожної хвилиниНе вщухнуть вже навіки до останніх днівДе ж сили брати, яке серце мати?Питає матінка у кровного дитяВже не існує більше горя, ніж дітей ховатиНемає вже в минуле вороттяВ моєму серці ти синок живий довікуТобі мій рідний вічна пам'ять, і поклон земнийБез тебе не живу, не дихаю від крикуЗ пекучим болем, бачу сина лиш портрет німийАвтор - Марина Великоіваненко Вознесенськ
Анна Хвост.
З РІЗДВОМ ТЕБЕ, СИНУ..- З Різдвом, синочку!Кутя на могилу. Рано прийшла, відчула, що чекав. Я небо до землі би нахилила, тільки щоб ти з могили, сину став..Все снігом замітає. Чому не я, а ти в землі спочив. Чекали Ангелом, в Святвечір тебе з раю. Не прилетів Господь не відпустив..Життя без тебе, сину, стало інше. Все залишилося в щасливому колись. І сили жити я не маю більше. Цілую фото. Плачу:- Повернись!!!Раділа, що військовий ти тепер. Таки збулась твоя дитяча мрія. Мій лейтенант, мій справжній офіцер. Війна твої й мої зламала крила.Диплом отримав і на фронт пішов. Мав 22, жити б тобі і жити. В першім бою син свою смерть знайшов, інших хотів від кулі захистити.А скільки було планів, світлих мрій. Осідчитись, сім'ю свою створити. Лежиш під прапорами, сину мій, не встиг мені онуків залишити.. Стрункий, високий - справжній офіцер.Тебе нема, щодня сльозами плачу. Як мамі жити без тебе тепер, я цю війну ніколи не пробачу..Куті тобі принесла у сльозах. Смерть сина - більшої не має втрати. Моя душа з тобою, в небесах. Померла я - Господь забув забрати..Без сина став весь білий світ чужий. Хрест обійму, вмиваюся сльозою. - Васильку, чуєш маму, Ангел мій.- Чую, рідненька. Я завжди з тобою!
А труни усе несуть.Біда в кожен дім прийшла.На цвинтар в останню путьІде нині пів села.Летять душі мирних в рай.В жалобі схилився край.В скорботі й сльозах Гроза.Десятки людських життівОбірваних лютим злом.Пів сотні нових хрестівШикується за селом.Голосить церковний дзвін...Молитва за упокій...Ось батько й мати...Ось син...Спочили в землі сирій...А тут зразу п'ять могил....Пішли душі в засвіти.І просто немає силРядами хрестів іти!Мій Господи! Всім воздай,Хто звірство таке вчинив,Хто нищить, плюндрує крайІ стільки життів згубив!За кожну гірку сльозу,За землю рідну мою,За Бучу, Ірпінь, ГрозуПідтримай нас у бою!Бо труни усе несуть,Біда в кожен дім прийшла.На цвинтар в останню путьПішло нині пів села.
І знову місяць.. той, що без кінця...Анна Хвост.
Tatiana Derkach
Хоч ми кричимо і співаєм, що ні,
Жмеринчанка Олеся ШвайдецькаКоли закінчиться війна, Я розцілую всі ікони...
Леонид Ляпич
© Сергій Доскач
Невідомська
Вікторія
«Коли
закінчиться війна…»
Коли
закінчиться війна розжарена від бомб земля – воскресне.
Ти знімеш з себе автомат, герою, бронежилет і …
І не секрет для всіх тепер ти – великий воїн і
солдат…
Все знову буде добре, брат, не буде більше рвати
«Град»
над головою і тільки хлопці, що у ряд…
від куль, снарядів і гранат… ніколи не прийдуть
назад…
Живи, живи, герой й солдат,
за всіх, хто не прийшов назад з святих і вічних…
І та земля, що прийняла до себе хлопців – тепер
також
свята, свята – на всі століття і віка…
Все знову буде добре, брат, не буде більше рвати
«Град»
над головою і тільки хлопці, що у ряд…
від куль, снарядів і гранат… ніколи не прийдуть
назад…
А ти живи, живи, герой і брат, великий воїн і солдат
–
за всіх, хто не прийшов назадз війни, з безодні
живи, живи – на цій землі – святій і рідній Україні…
Ірина Швед «Соняхи»
Сину, сину, спи, маленка квітко, Сину, сину, сходить
десь війна.
Сину, сину, підростаєш швидко. Як боюсь сказати, що
вона
Налетіла в нашу, сину, хату, Заселилась у думках й
ві сні.
Найстрашніше – втратити нам тата Сину сину, соняхи цвітуть…
Сходить сонце, сходить кров’ю Схід. Йдуть чужі синочки воювати,
І за них помолимось як слід… На твоїх розумних, сину
скронях,
Боязко цілунки залишу. Ти іще маленький, мамин сонях
Я за тебе Господа прошу. Діти сплять. І рвуться в
ніч гармати.
Соняхи лягають у росу. То зітхнула важко наніч мати,
Стерла сльози і думок грозу. Й знову грози. Дощ
вогнів і … гради.
Гради! Гради! Градом небозвід. Сучі визволитель-колоради
Сіють сім’я пуль свинцевих лід. І під гул тривожних
гвинтокрилів
В соняхів дрібненьких німота. І кричать у небо що є
сили
У Луганську визрілі жита. Сину-сину спи, маленка
квітко,
Сину, сину, сходить десь війна…
Тетяна Власова
«Я не кіборг – я
вчитель історії…»
«Я не кіборг – я вчитель історії. багато читав про
війни.
Тут таких, як я, – тисяч сто. І їм Дуже хочеться
бути вільними».
«Я приїхав туди, де ціляться, Хоч ніхто мене не
просив.
Я не кіборг – я хлопець із Вінниці. В мене скоро
народиться син».
«Кажуть, кожен тут буде, і був, і є, Хоч соромляться
– всі герої.
Я ж не кіборг – удома я був водієм І ніколи не
чистив зброю».
«Ми за тих, хто далеко десь там, внизу Божеволіє від
напруги.
Я не кіборг – я плачу, коли несу Покалічене тіло
друга».
Що нам культи осіб і чужих богів? Вся країна із дня
у день
Щиро молиться не за кіборгів – За звичайних своїх
людей.
Юрко Ґудзь
«Ластівка зводить гніздо…»
Ластівка зводить гніздо,
носить з урочища глину. Дім свій я довго ліпив,
завтра надовго покину. Ластівки глину беруть
з рову, де нас постріляли. Наші серця вам на гнізда
підуть…
Ночі ще теплі. Роси вже впали. З неба, землі і води,
з кров’ю, сльозами і потом ліпим гніздо і вертаєм
сюди
наші болючі, забуті сліди, наші тіла, перемотані
дротом.
Скоро холодна зима Губи зведе німотою…
Смерті на світі нема – Я повернусь за тобою.
Олексій Розумов «Не питайте мене, що я бачив щодня на війні…»
Не питайте мене, що я бачив щодня на війні.
Я мовчатиму довго — так, мовби й нічого не бачив.
Тільки друзі загиблі турбують мене уві сні
Та ніяк не залишать. Я злий — я за ними не плачу.
Краще в мене спитай, скільки бачив від Господа див,
Ніж про обстріли “Градів”, розруху й підірвані
танки…
Я за ціле життя стільки заходів не проводив,
Скільки тут я зустрів дивовижних рожевих світанків.
Як багато зірок на Донбасі! Та чорт забирай,
Більше я не люблю роздивлятися небо прошите.
Якщо бачу я зірку, злітаючу за небокрай,
Тільки й хочу, що впасти та вуха руками закрити.
Я кидаю ножа. Я стріляю, що твій Робін Гуд.
Я люблю Батьківщину, дітей своїх, батька і мати.
Та боронь мене, Боже, зустріти ворожих паскуд…
Я втомився, мій Боже. Я більше не хочу вбивати.
Захисти їх від мене, від гніву мого за братів.
Поверни тій російській матусі здорового сина.
Я благаю, мій Боже! Я крові його не хотів —
Тільки чОго не зробиш за волю і за Україну…
Людмила Лєгостаєва «Писала калина листи з України…»
Писала калина листи з України До білих російських
беріз,
І падали крупні червоні краплини Чи крові її, чи то
сліз.
Писала вона: «Заберіть своїх хлопців, Що в гості
незвано прийшли,
Навіщо в чужій вони гинуть сторонці? Бої тут
тривають страшні.
Вам брешуть нахабно, що хлопці «блукають», Їх кинули
в жерло війни..
Війна – не навчання…тут дійсно вбивають, Це ж ваші брати
і сини.
Навчать їх стріляти в людей із гармати, Підступний
віддавши наказ.
Чи варто для цього синів в світ пускати, Щоб тут
зупинився їх час?
Ви ж хлопцям хрести одягали на шию, Вони ж тепер
цілять в людей
Із ними одної і мови, і віри Заради химерних ідей.
Вже дехто ніколи додому не верне, Рясніють поля від
могил,
Живі ж – то каліки , їх доля химерна, Птахи, що
позбавлені крил.»
Писала калина листи, й розсилала Зі зграями чорних
круків…
Навколо ж калини горіло й палало,
І попіл на землю летів. Хоч постріли «Градів» лякали
калину
Й пожежі змикались в кільце, Писала, кричала вона до
загину
Й була таки справжнім борцем… Поламані ребра,
посічені скроні,
Пошкоджені всі гілочки, І падали краплі
червоно-солоні,
Горіли мов церкві свічки. Бо вся ця земля не росою
вмивалась,
А кров’ю людською без меж, Не сонечком ніжно вона
зігрівалась,
А попелом після пожеж…. Писала калина листи з
України
У різні куточки землі: «Не спіть, поможіть. Нам
стріляють у спини
І знищити хочуть в Кремлі…» З війною і втратами
важко змиритись,
Народ взяв цей хрест і поніс… І нам до землі тій
калині б вклонитись,
За кожен написаний лист, За щирість її, не
підкуплену совість,
Що навіть в вогні не згорить…І хай ще в країні беріз
спить свідомість,
Та скоро весь гай зашумить!
Борис Гуменюк
«Заповіт»
Сьогодні
знову копаємо землю
Цю ненависну донецьку землю
Цю черству закам’янілу землю
Тулимося до неї
Ховаємося в ній
Ще живі.
Ми ховаємося за землю
Сидимо в ній тихо
Наче малі діти за маминою спиною
Ми чуємо як б’ється її серце
Як вона втомлено дихає
Нам тепло й затишно
Ще живі.
Завтра ми вже будемо мертві
Може багато з нас
Може всі.
Не забирайте нас із землі
Не відривайте нас від матері
Не збирайте на полі бою наші рештки
Не намагайтеся наново скласти нас докупи
І – благаємо вас – ніяких хрестів
Пам’ятних знаків чи меморіальних плит.
Нам це не треба
Адже це не для нас – для себе
Ви ставите нам величні пам’ятники.
Не треба ніде карбувати наших імен.
Просто пам’ятайте:
На цьому полі
У цій землі
Лежать українські солдати
І – все.
Не віддавайте нас батькам
Не хочемо щоб батьки бачили нас такими
Нехай батьки запам’ятають нас малими дітьми
Неслухняними хлопчиками
З рогатками з синцями на колінах
З двійками у щоденнику
З повною пазухою яблук з сусідського саду
Нехай батьки сподіваються що ми колись повернемося
Що ми десь є.
Не віддавайте нас дружинам
Нехай кохані запам’ятають нас красенями
Такими які подобалися багатьом дівчатам
А дісталися їм.
Нехай вони запам’ятають наші гарячі губи
Наш гарячий подих
Наші палкі обійми
Нехай вони не торкаються нашого холодного чола
Наших холодних вуст.
Не віддавайте нас дітям
Нехай діти запам’ятають наші теплі очі
Наші теплі посмішки
Наші теплі руки
Нехай діти не торкаються тремтячими губами
Наших холодних рук.
Ось в цих окопах
Які сьогодні для нас тимчасове житло
А завтра стануть нашими могилами
Поховайте нас.
Не потрібно прощальних промов
В тиші яка настає після бою
Це завше виглядає недоречно
Це наче штурхати загиблого воїна
І просити щоб той встав.
Не треба панахид
Ми й так знаємо де тепер буде наше місце
Просто накрийте нас землею
І – йдіть.
Було б добре як би на тому місці було поле
Колосилося жито
Щоб жайвір у небі
І – небо
Багато неба –
Ви можете собі уявити якій хліб родитиме поле
Де лежать бійці?!
(В пам’ять про нас їжте хліб з поля
Де ми полягли.)
Було б добре якби на тому місці були луки
І багато-багато квітів
І бджола над кожною квіткою
Щоб надвечір приходили закохані
Плели вінки
Кохалися до ранку
А вдень щоб приходили молоді батьки
З малими дітьми.
(Не перешкоджайте дітям приходити до нас.)
Але це буде завтра.
А сьогодні ми ще копаємо землю
Цю дорогу українську землю
Цю солодку ласкаву землю
Пишемо гуртом саперними лопатками
На її тілі
Останній вірш української літератури.
Ще живі.
Невідомська
Вікторія «Нам невідомі всіх їх імена…»
Нам невідомі всіх їх імена,
Хто їх чекає, хто за ними плаче,
Де їхній дім, як їм болить війна,
Яке в них серце – щире чи терпляче.
Як страшно їм, коли усе горить,
Коли руїни, смерть перед очима,
І як в бою важлива кожна мить,
Які в них білі крила за плечима.
Нам невідомі мрії й здобуття,
Всі їхні рани, всі слова прощання,
Вони – солдати, що кладуть життя,
Заради нас і мирного світання.
І без імен помолимось за них,
За трошки вдачі світлої, простої.
В час зрад страшних і втрат таких гірких,
І без імен вони для нас герої.
Ліна Костенко
Мій перший вірш написаний в окопі,
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні.
Лилась пожежі вулканічна лава.
Горіла хата. Ніч здавалась днем.
І захлиналась наша переправа
через Дніпро — водою і вогнем.
Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.
Хрестилась баба, і кінчався хліб.
Двигтів отой вузесенький окопчик,
де дві сім’ї тулились кілька діб.
О перший біль тих не дитячих вражень,
який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
чи не німою зробиться душа?!
Це вже було ні зайчиком, ні вовком —
кривавий світ, обвуглена зоря! —
а я писала мало не осколком
великі букви, щойно з букваря, —
той перший віршик, притулившись скраю,
щоб присвітила поночі війна.
Який він був, я вже не пам’ятаю.
Снаряд упав — осипалась стіна.
Комментариев нет:
Отправить комментарий