Творчістю наближаємо ПЕРЕМОГУ!!!!

 

Україна – держава талановитих людей. Держава, де ти можеш сповна виразити свої здібності. Держава свободи й творчого лету.

 

Коли на наші землі прийшов ворог, то країна наче завмерла. Ніхто не міг жити й працювати так, як раніше. У кожного наче забрали частинку його самого. І щоб хоч якось виразити свій біль, хвилювання й страждання, ми почали творити. Безліч людей втілили свій страх, тугу, гордість і любов до України в різноманітних ілюстраціях, в дитячих малюнках, іронічних карикатурах, чуттєвих віршах і патріотичних піснях. Націю, яка навіть у такі страшні часи знаходить сили, щоб допомогти країні своїм талантом, не переможе ніхто.

Не секрет, що саме трагічні події надихають людей творити. Українці не стали винятком. Війна, що розгорнулася на сході нашої країни, сьогодні постає в картинах, книгах, поезії.

Ангели рідні в забрьоханих берцях,

Лиця обвітрені, руки в мозолях.

Вам побажаєм від щирого серця

Довгих років і щасливої долі.

Хай новорічні свята чарівливі

Зустрічі вам принесуть довгожданні.

Щоб ваші діти всміхались щасливо,

Щоб вас стрічали дружини і мами.

Ангели стомлені,

час відпочити,

Ми переможемо, ката здолаєм.

Будемо в мирі і радості жити.

Рідні, кохані, вас щиро вітаєм.

ЛідіяМищенко

Український контент пропонує добірку віршів молодих українських поетів на тему війни в Україні. Нехай їх прізвища ще невідомі широкому загалу, однак ці вірші дійсно чіпляють за живе…

Валентина Матвіїв

ВЕСЬ СВІТ ЗАВМЕР...

Весь світ завмер в очікуванні лиха,
Що йде до нас із півночі війна...
В моєму ж серці все напрочуд тихо...
Може, тому що скоро вже весна?!..

Може, тому що є ще Бог Всевишній —
Він є початок всього і кінець!
І... скоро розцвітати білій вишні,
І йти з весняним вітром під вінець...

Може, тому що скоро зІйде грядка,
І що травою в луках зашумить...
Бо все в цей світ приходить по-порядку —
Та лиш Йому відома точна мить!

І тільки Він один, напевне, знає,
Що все, що було досі — недарма!
Я думаю, моя душа не крає,
Бо буде в нас ще не одна зима.

Ще поживем. Відборем. Відвоюєм.
За нами — правда і предвічний Бог!
Ще на кремлівських стінах намалюєм
Тризуб і прапор наших перемог!

А поки що... Готуймося до бою —
Божих дітей проти дітей пітьми.
Точім слова і чистьмо свою зброю —
Бо в Бога йде весна після зими...
(22.02.2022)

Надія Циба

ВІЙНА СТОЯЛА ЗА ДВЕРИМА

Війна стояла за дверима,
Вона ввірвалась в кожен дім.
Давно вже тліла, невгасима,
Коли Донбас хапали й Крим.

Нахабно ворог сунув лапу
Неситим бидлом із боліт,
Перекроїть зібравшись мапу,
Щоб поневолити весь світ.

Плекали мрії ці захланні
Роками, хоч брехали всім
Про мирні й дружелюбні плани,
А йшли нахабно вкрасти Крим.

Про благо й мир переконати
Нікому в світі не вдалось,
Виною всьому в них є НАТО,
Й десятки років так велось.

Розкрили, врешті, всі бажання,
Готові стерти й білий світ,
Якщо космічні поривання
Ведуть в смертельний долі хід.

Чи схаменеться ворог лютий,
Якому світ ввесь завинив?
Коли свідомість біс попутав
З добра не дочекатись див.
(20.02.2024 р.)

 Тетяна Семенченко

А ЗАВТРА БУЛА ВІЙНА

Вже завтра була війна,
А поки маївки в планах.
Щільна на очах пелена,
Ховає майбутнє в загравах.

Не видно страшних руїн,
Засилля сирен не чути,
"Без паніки" - гасло новин.
І вірить народ розкутий.

А завтра була війна,
Від вибухів ранок здригнувся,
І смерть розгулялась сповна,
І приспаний люд проснувся.
Це завтра, а поки спить...

Лиш ворог давно не дрімає.
Чекає на слушну мить,
Вже напад у планах має.
Він носить той план повсякчас,
Невпинно готує зброю.
І винищить мріє нас,
А ми не лаштуємо строю.

Смертельних загроз не чуєм,
Не бачим потреб в обороні,
І час у розвагах марнуєм,
А танки уже на кордоні.

Омана завжди нищівна.
Прокиньмося! Ворог цілить!
Вже завтра була війна,
Хоч нині ніхто не вірить.
(24.02.2024)

Марія Карнаух

ЗА 200 ХВИЛИН ДО ВІЙНИ…

Пахне в повітрі весною п’янкою,
Ще мить і ступить вона на поріг,
Та з півночі холодом тягне,
Вітер шквальний збиває з ніг!

На Україну раттю суне
Вузькоока мокшанська орда,
У рідну домівку мою,Україну,
Суне ворогом чорна біда!

Знову шматують нашу землю,
І сіють не жито, а чорну  смерть,
Чаша стражданням і горем
Уже переповнена вщерть!

Судилась тобі, Україно моя,
Бути межею між світлом і тьмою,
На перехресті буття й небуття,
Точить ворог зуби і зброю!

Знов,Украіно,ти в небезпеці,
Стали на захист сини стіною,
Іх руки міцні і надійні плечі
Небо тримають над тобою!

Осяє наш шлях зоря перемоги
І буде ворог розбитий дотла,
Ми не зійдемо з цієї дороги,
Поки не зникне нічна  імла!

Валентина Матвіїв

ВВІЙШЛА ОРДА...

Ввійшла орда, обідрана, голодна,
На землю хліборобів, трударів...
Потомки ви "вєлікава" народа?!
Ні, ви — нащадки вічних злидарів!

Ви — голодранці, холуї у лаптях,
Ниці раби своїх недоцарів!
Аж тут вам заманулось прийти раптом,
Щоб підкорити край княжих синів!

Вам і не снилось, як ми тут живемо!
В найкращих снах не снилось, м@скалі:
Що ми їмо, вдягаємо і п'ємо,
Що в нас асфальт у кожному селі!

А вам дано — за ваше ж лихе серце! —
ПропОвзати в багнюці весь ваш вік!
Як ви могли подумать, що без герцю
Свій шмат землі віддасть вам трудівник?!

У наших жилах кров тече князівська,
Затим — козацька кров по них тече,
Тож ваше голодране дике військо
Від нашого меча не утече!

Ви хочете з землі нас постирати?!
А дзуськи вам! Навіть старі й малі
Готові танки голіруч тримати!
Тож йдіть туди... де ваші кораблі!!!
 
Поляжете усі! Всі до одного
В землі свободолюбних трударів!
А потім понесете кару в Бога:
За землю цю, за кров наших синів.

(31.03.2022)

Валентина Мірошник

УКРАЇНА-МАТИ

Мені є Кого захищати, 
бо Я — Україна-Мати, 
Я маю Синів і Дочок, 
Я маю квітучий Садочок, 
Я маю високеє Небо, 
і Сонце... чого іще треба? 
Я маю  Ліси зелені, 
і Ріки, і синєє Море, 
Поля і високі Гори... 
Я маю Міста і Села, 
де лунає Пісня весела, 
хай їх обходить війна і горе... 
Я маю Що захищати, 
бо Я — Україна-Мати, 
Я маю козацький Дух волі 
і хочу Нащадкам щасливої Долі!

Тетяна Аколішнова

БОЖЕ, ЗБЕРЕЖИ УКРАЇНУ!

"Україно наша, Україно-мати,
За що ж тебе, милая, прийшов ґвалтувати
Отой ворог з Московити, оті недолюдки?
За що принесли стільки горя й смутку?

Дітей наших убивають без жалю і болю,
Які встали боронити нашу честь і волю.
Проклинають у всім світі придурка і ката,
Який змусив росіян до рук зброю взяти..."

Їм у голову втілющив казки про нацистів,
З народу власного зкроїв неофашистів!
Схаменіться, схаменіться! Що ж ви наробили?
Немовляток з мамами ви, скоти, убили...

Потрощили вщент міста рідні й села...
Лине пісня над ними сумна-невесела.
Плачуть наші долини, і поля, і кручі,
Стогне матінка-земля, її ворог мучить.

І кривамими слізьми вода в ріки лине...
Боже, рідний, збережи нашу Україну!
Богородиця, зглянися, накрий омофором, 
Щоб ворожий супростат не вбив людей мором!

Щоб отрута не лилась в наші серця й душі,
Щоб захищені були з моря ми і з суші! 
Перемогу наближайте як можна скоріше,
Всі гармати щоб замовкли й панувала тиша!

Соловейко хай співає і радіють діти,
Що подолані назавжди кляті московити!

 

Наталя Карпенко ВІЙНА...​​ Війна! Порожні вулиці, сирени, укриття, Вдягає ляльку поспіхом розгублене дитя.  Вломились «визволителі» злодюгами у дім. Поборемо, здолаємо!  Дамо вогню усім!  Ніколи не пробачимо загарбницьку орду За долі покалічені, за сльози і біду. Війна. Летять над згарищем лелеки й журавлі, І вперто лізе паросток зелений з-під землі.

Віталій Міхалевський

ДОБРОГО ВЕЧОРА!

                   "Ми з України!"
                   (Віталій Кім)

Всім доброго вечора! Ми з України!
Ні слава, ні воля не вмерли ще, ні!
Ми — Суми і Харків, і острів Зміїний,
Ми — Київ, Чернігів, Херсон і Ірпінь!

Ми є Маріуполь! Відплата вже близько. 
Ніколи не були братами русні,
Бо нас колисали у різних колисках 
І різні співали весільні пісні.

Ми — Львів, Миколаїв: в нас доля едина. 
Тому не жалійте ні сил, ані куль.
Всім доброго вечора! Ми — УкраїнУсе буде добре —  4.5.0! 

 

Скажіть, будь ласка, можна трохи тихше?!

І може менше в стрічках радісних облич?!

Он там матуся, що пустий візок колише,

вона ж про доньку мріяла колись...

А можна музику в авто не в повний гамір?

...в нас все ж таки на вулицях війна ...

Я розумію-прірва в цінностях між нами!

...та все ж ...не опускаймося до дна.

Хтось плаче над могилою щоденно -

комусь не вистача екстріму й відчуттів.

А хтось у списках вбитих - просто енний...

він також жити, як і ти, хотів.

Прошу! Благаю! Можна трохи тихше...

Хоч краплю совісті у морі почуттів.

Та жінка поряд ледве-ледве дише,

у неї ж син цей світ зустріти не зумів.

А в тої он, що вервицю не відпускає,

в самому пеклі син стоїть давно уперто.

А ця, що в тридцять сивину вже має,

воліла після всього краще вмерти.

Прошу, будь ласка! Можна трохи тихше.

В моїй країні все-таки війна.

Дай, Боже, чимскоріш хай нас облишить.

Але це наша біль. На всіх одна.

Аня Тимчина

Дзвоню… А у відповідь – тиша німа,

Лиш вітер у дротах самотньо співа.

Розбитий екран, обірваний слід,

Ти більше не скажеш: «Кохана, привіт».

Не вірю. Не хочу. Дзвоню знов і знов.

І з кожним гудком моя стигне кров.

Кричу та молю, але марно, дарма -

У відповідь знову лиш тиша німа.

Кохання – не фото й не пост в Мережі,

А вибір стояти в вогні та броні.

Віддати останнє, піти без жалю,

Щоб ті, кого любиш, жили в мирнім краю.

Сьогодні любов – це свіча у вікні,

Це сльози пекучі і вдень, і вночі.

Це пам’ять у серці, що вічно болить,

І вибір – за тебе достойно прожить.

Мабуть загинув в час тої атаки!

Чому ж так холод тіло обпікає...невже.. він в небі .?

Дивно тут все так...Як на землі..

Лиш білизна лякає..

Чому ж так тихо? Адже мить тому..

навколо все гуділо , вирувало ,

і... раптом зникло...і ту..білу тьму ,

туманом вкрило біле покривало...

Лежу. Очима воджу... Де ж я? Де?

Ніби й на небо зовсім то не схоже ,

І... світло мертве , і якесь бліде ,

і стіни білі , рівні , навіть гожі...

Чому ж столи ? І цифри з них якісь...

І.. раптом на нозі побачив бірку!

Номер 13..підтягнувсь і скрізь .

побачив цифру 200...стало гірко..

На всіх столах все точно було так ,

а зліва їх аж три таких стояло ,

Справа не бачив , не зумів ніяк ,

без допомоги , повернутись вправо!

Який же холод! Чом так зимно тут?

Де грубка? Де чергові... санітари?

Забули?... Кинули? , чи ... хтось змінив маршрут?

Ось у кутку...стоять пусті вже нари..

Хтось же тут спав до певної пори?

БО... враження - хвилину , як проснувся,

Здійняв до неба очі , догори,

о Господи , весь світ перевернувся .

БО... він у морзі , в царстві зим , крижин ,

і сам до себе гірко посміхнувся ,

Не міг!! Не смів повірити в таке...

А мусив би повірити , ще й твердо..

хоч попри те , що він один живе ,

у білих пазурах людської смерті!!

Піднявся...сів , бо... ж холод дошкуляв,

і засочилась знову кров із рани,

От ... простирадла б в кучу хто зібрав ,

Тоді , мабуть тепліше трішки стане...

Хотів кричати , та зовсім ослаб ....

Лиш стогін тихо вирвався на волю.

І хто б про оту СМЕРТЬ , що не казав ,

вона таки лишила шанс герою..

Присів , з ноги взяв й бірку тоту зняв ,

Згадав про дім -

Там зачекалась мама,

На стіл , хтось поруч телефон поклав ,

то мабуть той , хто тяг його....ярами..

Знайомий номер , Натиснув... Дзвінок ,

На іншому кінці....СИНОЧОК РІДНИЙ...

Ми зачекались , вірили , що ось ,

ти нам подзвониш , сам ще й принагідно ,

А дальше тихий плач , голос тремтить...

Я тут. Живий , не плачте мої рідні .зараз і час не вдалий злий такий ,

передзвоню вам десь перед обідом....

І... вимкнув телефон! не було сил...

Його в руках замерзлих не вдержати ,

Сидів , чекав , На зло смертям всім - жив...

Йому тепла хотілось , не вмирати!

Тут двері розчинились залюбки ,

Крик пролунав-- Та тут жива людина!!

Воскрес той хлопець , що його знайшли ,

у рові , над рікою , майже синім ,

Здоров козаче! Наливаю чай...

аби зумів хоч трішки відігрітись ,

Вилазь із простирадл , ходи , стрибай ,

Бо ж хватить тут живому так дубіти!

Ти в морзі , друже!!Видно - не твій час,

Бо доля норовиста , навіть твоя ,

Для тих , хто жити хоче , ставить "КЛАС!"...

і добавляє і життя й... здоров"Я....

" МОРГ" 27.11.2024.М.Г. ( ГАЛИЧАНКА)

( написано на основі реальних фактів)

Вірш-присвята полеглим воїнам ЗСУ

Ви ангели Божі, поборники смерті,

Ви мужні звитяжці, новітні святі!

Нехай ваші ймення не будуть затерті,

А впишуть їх букви навік золоті!

А впише Господь їх у Небі курсивом

І рай привідчинить скрипковим ключем!..

В житті кожен воїн був дуже красивим –

Святим Михаїлом з двосічним мечем!

Сміливість незламну, відвагу жертовну

Явив кожен з вас у нерівнім бою!..

Живі вам дарують любов молитовну!..

– Полили ви кровію землю свою…

І кожен із вас був осяяний сонцем!..

І кожен в житті бодай трішки згрішив…

Був миру, кохання, цвітінь оборонцем!..

Вже кожен мандрівку земну завершив…

Не всім вам у церкві, не всім дзвони грали,

Та всіх, всіх зачислять до сонму святих!

Герої безсмертні, ви свято вмирали!

Святі ваші ймення – між зір золотих!

Анна Справа

Зима на війніАвтор: Відкриті джерела

Лежать тіла, знівечені свинцем,

Безтямно бродять душі над тілами,

Земля волосся ніжним вітерцем

Голубить їх, як ніжні руки мами.

І сірий світ, не дивлячись на сніг:

Перлинний пил, чи смертне покривало...

Там твій товариш. Трохи не добіг

До бліндажа. Його там розірвало.

Та ти в цей час, підтриманий крилом,

Тих ангелів, що послані в молитві

Устав з колін, долаючи надлом,

Знайшов себе у найстрашнішій битві.

Бо там боролись: жах і щось людське,

Твоє сумління і бажання жити.

Не сором падать - тільки б підвестись

І гідності в душі не розгубити.

Нехай не місить час гіркі думки

І шмаття туги хай не ятрить душу:

За гріх чужий себе гвалтуєш ти -

Жорстокий час, сказати тобі мушу.

Та Божа іскра в серці хай горить,

Тебе тримає і людей, що поруч.

Не бійся Богу душу ти відкрить.

Він вже з тобою: справа і ліворуч.

І прийде час - ущухнуть відчуття,

Рубці розм'якнуть, щастя згоїть рани.

І в спокої розтерзана душа

Побачить світ новими кольорами.

Азовцям

У слові цім звитяга, біль і кров,

Готовність вмерти України ради,

І слово це — нескорений «Азов»,

Славетний полк геройської бригади.

Надійний щит від орківських нашесть

І зла, що нам несе орда кривава,

Несхитна міць, обов’язок і честь,

Вкраїни гордість й невмируща слава!

Над героїзмом непідвладний час —

І дай вам Боже, хлопці, дай вам Боже…

Вкраїна вся молилася за вас

І плакала, що помогти не може.

І хоч в димах ще нині небосхил,

Але над нами синьо-жовті стяги —

А нам би, хлопці, трохи ваших сил,

І доблесті, і віри, і відваги.

Від ворогів нескорений заслін,

Що стримав зло страшне й несамовите —

І вам низький від Матері уклін!

А ми, як ви — ми знаєм, що робити…

22.05.2022

ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ! ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ГЕРОЯМ УКРАЇНИ!

А ти на небо зовсім рано полетів,
В обійми Бога, що прийняв тебе до себе.
Розлуки з рідними ти не чекав і не хотів,
Залишив біль і смуток, що без тебе…

Кричала мама: «Повернись, не покидай!»
До твого серця щільно притуляла вухо,
Все повторяла: «Сину, не вмирай…»
Замовк весь світ, довкола стало глухо.

Її слова врізалися в серця,
І люди умивалися сльозами.
Не поведе тебе вже до вінця,
Спинився рід, й скінчилось все для мами…

Лиш день і ніч, і зболена душа,
І чорна хустка, що закрила сонце й небо.
Тобі написано посмертного вірша,
Але тобі вже там цього всього не треба.

Тепер ти ангел і до неї прилітай,
Обнявши крилами нечутно, ледь торкнувшись,
Ти маму в ніч холодну зігрівай,
Щоби відчула, що ти поряд, посміхнувшись.

Бо в сиротини тут опори більш нема,
Ти був єдиною надією на старість.
Для тебе все старалась, та дарма,
Нема онуків, хто відчує жалість…

Від вітру й сніговиці захищай,
Щоб не промокла під дощем холодним.
Сховай від граду той мізерний урожай,
Щоб цілий рік не був її голодним.

Від спеки в літню днину прикривай,
Щоб не нагрілась голова на сонці,
І сльози теплим вітром витирай,
Щоб хусточка просохла у долоньці…

Лариса Ягула Семеген

Чекай мене, мамо 

(Звернення воїна ЗСУ до матері)

Чекай мене, мамо, щодня й щогодини,

Чекання твоє, мов молитва свята,

Так значить багато в житті для дитини,

В яких би вона не блукала світах.

Чекай мене, мамо, увечері й зранку,

Як зорі розквітнуть чи сонце зійде,

Я птахом прилину у сон на світанку,

Щоб легше прожитий тобою був день.

Чекай мене, мамо, допоки є сили,

Допоки ще подихом грієш уста,

Чекання твоє так потрібне для сина

І крилам дочки із ним легше зростать.

Чекай мене, мамо, завжди й звідусюди,

Й чекання твоє переможе війну:

Всевишній загарбників наших засудить,

А люди нащадків їх теж проклянуть.

Чекай мене, мамо, і я повернуся,

Твій образ для мене – святий оберіг,

Молитва твоя і чекання, матусю,

Живого мене приведуть на поріг!

14.05.2018.

Ганна Верес (Демиденко).

Приймав у небі Бог людину,

Що мала скарби на землі:

Будинок, бізнес і машину

Та й гроші добрі немалі.

Прийшов до Бога гоноровий,

Трясе багатим гаманцем:

«Я, Боже, рай купить готовий!» —

Із перекошеним лицем.

— Я куплю Ангелів у небі,

Щоби співали лиш мені

Та, що захочу, по потребі

Все приносили із землі.

Я куплю сонце, вітер, зорі…

Для мене не існує меж.

Степи, ліси, велике море…

І соловейків куплю теж.

І перепродам потім людям,

За гроші буду видавать.

Схилився Бог в тяжкій зажурі

І став рахунки виставлять:

— За тих дітей, що обікрав ти,

Без ліків забирав життя,

І ти програв ганебно в карти,

А помирало десь дитя…

За тих, кого дурив ти підло

І обдурив, як тільки міг,

Що за лайно те паперове

Тобі вклонялися до ніг;

За хлопців, що тримають небо,

Без рук, без ніг і без життя,

Кому підтримки було треба,

Бо ж рятували майбуття.

За всіх, що скривдив ти до болю,

Порахував на папірцях –

Я розберуся тут з тобою.

Хай замордує тебе страх.

Купити небо! Ти, людино,

Нікчемний блазень і тупий,

Ти в вічнім пеклі в мене згинеш

І з дідьком станеш ти у стрій.

Розсердив Бога — ох, нікчема,

Трусився, бідний, як той кіт.

Вже зрозумів, що тут не в темі,

І почалапав у свій світ.

А Бог пішов до свого раю.

Там хлопець із війни прийшов,

Медалі важко протирає

І просить в Господа любов.

Щоб обгорнув любов’ю маму,

Що сиротою залишив,

Не полагодив стару браму

І вишню він не посадив,

Не одягнув сорочку чисту…

Він просить в небі каяття.

І не зберіг, хоч він старався,

Від Бога даного життя.

І Господь плакав: – Світе милий,

Хіба такого Я чекав?!

Що ж ви, жорстокі, наробили?..

І міцно воїна обняв.

Мораль одна: опам’ятайтесь,

Ніщо не вічне на землі.

І хлопців, люди, поважайте,

Що там вмирають на війні.

Автор: Світлана Дубницька

І плаче небо, плаче дітвора,
Яка ще вчора жваво так ганяла у футбола.
А зараз тиша, вулиці пусті,
Горять свічки й лампадки у домівках.
А матері – синів проводять у дорогу,
Дружини – своїх чоловіків.
Дитина з татком у обіймах,
Не йди, рідненький, повертайсь живим!
А завтра вже весна настане
І перший пролісок зійде.
Сади розквітнуть, зацвітуть дерева,
На Україну неньку Перемога вже прийде.
Засяє Сонце, трава зазеленіє,
І вийдемо всі зі своїх бункерів.
Все буде добре!
Слава Україні!

І слава Господу, щоб нас усіх зберіг!

Любов і гідність

Вона чекала сина із війни,

Щодня молитву посилала небу,

До нього було ближче з полонин,

Душа ж у цьому бачила потребу.

Такого легіня зростила! І… сама…

Тож і любов сильнішу мала вдвічі.

Коли ж війни покликала сурмА*,

Подався син у батальйон Да Вінчі.**

Він виростав серед краси Карпат,

Де знали волю гори і смереки,

Тоді вже зрозумів: мо@каль – не брат

І що війна – для людства небезпека.

А матінка лишилася одна –

Жила у рідній хаті… з самотою:

«Кому потрібна клята ця війна,

Котра мене зробила сиротою?»

Вона чекала сина, як ніхто,

Молилася Всевишньому і зорям,

Слова свої скріпляючи хрестом,

Аби минуло хату її горе.

Воно ж не забарилось: у вікно

Пташина стукнула (невже це звістка),

У душу ніби хлюпнули багном:

«Так і не дочекалась я невістки…»

Лице її зробилось крейдянИм,

Коли озвався голос в телефоні:

«Ваш син… згубився на стежках війни,

Тепер він, очевидно, у полоні…»

Вона не впала… «Отже, він живий, –

Майнула перша думка блискавично, –

А може, десь поранений кровить?»

І план собі намітила незвичний…

А згодом ненька опинилась там,

Де між землею й небом смерть гуляє,

Де плавляться характери й метал.

Її ж солдати «мама» називають,

Бо бачать у ній рідне, те своє,

Що залишилося за кілометри,

І в душах їхніх затишно стає,

Бо й тут рятує мати їх від смерті.

Вона ж із ними всюди й… «на нулі»,

Свої рахунки має з ворогами,

Уже й заслуги має немалі,

І вірить, повінчає сина в храмі

З тією, кого доля обере,

Та покищо у неї справ багато:

До зустрічі із сином не помре,

Весілля дітям справить в рідній хаті.

Й радітиме за них той перевал,

Що був для них далеким, але й рідним,

Де Івасюк про руту заспівав,

Де в людях проросли любов і гідність.

12.12.2024.

* – 1. Старовинний духовий музичний інструмент прямої видовженої форми, який використовували перев. як сигнальний.

** – Батальйон Да Вінчі — це бойовий підрозділ ЗСУ.

© Ганна Верес Демиденко

Земля хитається від мук

І поле, бомбами порите,

І дибиться суха стерня

Від болю, кров'ю вся полита.

І сірий світ, і пустота

У серці і в душі витає,

А в голові - жура і крик

Солдат, що вже живих немає.

І страх зубами цокотить,

Тривога щемно прозирає

І віття зранене димить,

А поруч БТБ палає.

Теленька в голові:"Живий."

А тіло, наче заніміло,

І відчай повний у душі,

І світло в погляді тремтіло.

І плакав світ косим дощем,

Крізь одяг мив і душу й тіло,

І смерть із жалібним лицем

Втирала сльози ошаліло.

Такі красиві, молоді:

Їм би ще жити і кохати.

І скільки з бою матерів

Не діждуть діточок до хати.

І вила смерть сумним плачем,

Плащем, як саваном, вкривала,

Бог з неба блискавки кидав -Вони, як всім свічки палали.

ШАНУЙТЕ ГЕРОЇВ...

Він їхав додому.

На автобус не встиг.

Боліла нога, іти довго

не міг. Повз нього

круті пролітали авто. Героя, всю ніч, не побачив ніхто.

До ранку на лавці просидів один.

А вдома, матуся чекає

і син. Був рік на нулі. Ногу ранило дуже.

Повз нього, в авто,

їдуть люди байдужі.

Вони всі живі і війна

їх минає..

Солдат цілу ніч свій автобус чекає.

автор Соломія Українець

Я НЕ ЗАГИНУВ...

Я не загинув.

Смерті не буває.

Поки мене всі будуть пам'ятати.

Герої в небо йдуть з війни, до раю.

Крильми свою країну захищати.

Я не загинув.

Просто жити перестав.

Війною всі обірвані дороги.

Усе що мав, життя своє віддав, щоб ви побачили наш прапор Перемоги.

Зрадою честь мундира не зганьбив.

Останній подих був

на полі бою.

Земне життя коротке

я прожив.

І залишився в пам'яті Героєм.

Мамуся, поруч я, а ти

не бачиш. Цілую вітром твої сиві коси.

Сльози витираю, коли плачеш і на могилі кожен день голосиш.

Не треба, рідна!!!

Не твоя вина. Я офіцер

і захищав країну.

Вона, як ти, в мене була одна. Пробач за сльози

й біль своєму сину.

Батя, чуєш, я Героєм став! Знаю, з війни чекав живого сина.

В полі покинутий, від рани помирав, в полон не здався, не став на коліна.

Батьку, я бойовий

був офіцер. В небесне військо Ангели забрали. Воїн твій син

і з гідністю помер, щоб ви ярма московського не знали.

Сестричко, витри сльози посміхнись.

Мене нема, а ти повинна жити.

Не будемо ніколи, як колись, сміятися і вранці каву пити.

Я сам вибрав собі таку дорогу. Щоб ви ворожого не знали зла.

Люди, моліться всі за Перемогу, щоб моя смерть даремна не була

І пам'ятайте кожного Героя, який на вік під прапором спочив.

Я вас прошу, брати в руки зброю і гнати з України ворогів.

Їм не пробачте сліз моєї мами, боль у сестри і батька сивини.

Щоб мирні небеса були над вами, я не прийшов живим з тої війни.

автор Соломія Українець

ЖИВИ, ВКРАЇНО!!!

Живи, Вкраїно!!! Вір у майбуття!
Долай незгоди, прикрощі і зради,
Хай Віри промінь дасть тобі життя,
Заб’ється серцем чесної громади.

Живи, Вкраїно!!! Квітни величаво!
З тобою вірні дочки і сини!
Летить, як голуб, гордість, честь і слава!
Калини цвітом хрещені вони.

Живи, Вкраїно!!! Зраду як прощати?..
Народу голос – він, як дзвін, живий!
Прийшла пора ганебний жах здолати,
І ти сьогодні осторонь не стій!

Живи, Вкраїно!!! Земле наша рідна!
Принижень годі і страху тобі…
Твоєму небу з пшеницями видно,
Як твоя ВОЛЯ дістається в боротьбі.
Хай зійде сонце вранішньо і мирно,
Ти волелюбна, ти – моя сім’я,

Живи, Вкраїно!!! Ти живи, Вкраїно!!!
Хай буде доля, як ясна зоря.

 

Ти не радій, що гарно, мов у казці,

Посипав сніг лапатий із хмарин,

Бо там в окопі, у холодній касці,

Чийсь замерзає чоловік, чи син.

Захоплено, немов мала дитина,

З вікна на білий килим не дивись.

А краще стань тихенько на коліна,

І за чийогось тата помолись.

Зима прийде, вона не за горами,

І календарні принесе святА.

Та хай зігріє їх молитва мами,

І сніг холодний хай не заміта.

Не забувай в думках ні на хвилину,

Щоб ти вночі собі солодко спав,

Хтось вдома залишив свою дитину,

А хтось і взагалі життя віддав.

Тож перед тим, як йдеш спокійно спати,

Попивши перед сном гарячий чай,

Згадай в молитві кожного солдата,

І шану Богові за них віддай.

Юлія Посполіта Левченко

Надійний захист Україна має!
Агресію, конфлікти зупиняє.
Цінуймо тих, хто може край наш захистити!
Гвардійців-патріотів – не зломити!
Вони життя своє за Україну віддадуть,
А відсіч ворогам завжди дадуть.
Рішучі й сильни воїни у нас,
Держави гордість, в непростий цей час!
І знаю я, що Україну не зломити,
Якщо Нацгвардія нас буде боронити!

 Тетяна Строкач

ЩИРА ПОДЯКА ВАМ, НАШІ ГЕРОЇ!

Рідні, незламнії,  мужні й хоробрі,
Найсміливіші, відважні та добрі,
Люблячі, милії, ніжні й кохані,
Вмілі, упевнені та незрівняні.

Щира подяка вам, наші герої!
Ворога знищете ви у двобої.
Вами пишаємось й вірим безмежно!
Будемо вільні ми і незалежні!

Лілія Божик

УКРАЇНСЬКОМУ СОЛДАТУ

Український солдате,
Батьку, сину і брате,
Повертайся скоріше додому,
До дітей до дружини,
До всієї родини,
в рідний дім принеси перемогу !

Тебе вдома чекає
І очей незмикає,
Твоя матінка добра і мила,
Знов ночей недіспала,
На колінах стояла,
Вона Бога за тебе просила!

Український солдате,
Лиш не смій помирати,
В тобі міць, в тобі віра і сила,
Рідний дім захищаєш,
Нас грудьми закриваєш,
Бо ти наші надійні вітрила!

Цілу ніч на сторожі,
Гонив танки ворожі,
Руки в кров і у рани всі ноги,
Український солдате,
Ми з тобою наш брате,
Лиш разом досягнем перемоги!

Ми за тебе горою,
Будем разом з тобою,
Рідний край від катів боронити,
Український солдате,
Ще будем процвітати,
Жити, мріяти й знову любити!

Уперед! Не здавайся!
Лиш живим повертайся,
До рідненької отчої хати,
Там сім’я, там дитина,
Там кохана дружина,
Там є батько старенький і мати!

Український солдате,
Будеш гордо стояти,
За країну свою, за родину,
Ти міцний наче криця,
В серці вогник іскриться,
Тільки ти, захистиш Україну!

Віра Юрчишин

УКЛІН ЗАХИСНИКАМ!

Я люблю, тебе — дуже, дуже,
Мій Герою, не з книги, а з дня.
Знов сирена неспокій рушить.
Та тривога за тебе, бійця!

Ми не бачились. У вічі не знаю.
Ти ж вірніший за зорі вночі.
День і ніч з тобою минає,
Всі за тебе мої молитвИ...

Я люблю тебе, Непереможний!
Уцілій лиш у битві за край!
Хай минає куля ворожа!
Я чекаю й люблю — пам'ятай...

ГОСПОДИ, БЕРЕЖИ НАШИХ ВОЇНІВ!

Максим Коровниченко

ЛЮДИ – ТИТАНИ

Колись дитина запитає: "Тато, хто це?
Чому обличчя їх – суцільні рани?"
– Пішли разо́м подякуємо, доця,
Бо це не просто люди. Це титани.

Оці опечені, скалічені долоні
Тримали що є сили нашу волю.
Їх різали, ламали у полоні –
Ми маємо позбавити їх болю.

Беззубі посмішки, відірвані кінцівки,
Суха рука вісить отой гіллякою.
Піднімеш, доня, очі від бруківки?
Це наш герой – скажи тихенько «Дякую!»

Якщо це слово, здобрене турботою,
Душа почує це. Почує та відтане.
Навіки вдячності людської позолотою
Тепер ви вкриті. Дякую, титани.

Надія гостем стукає у груди,
Заварить зранку каву запашну.
Титани ці – вони звичайні люди,
Які забути хочуть про війну.

(липень 2023)

Максим Коровниченко

ГЕРОЇ, НЕ ВМИРАЙТЕ

Пам'яті Романа Ратушного та всіх героїв

Герої, не вмирайте. Вам не можна.
Шо все нормально, шліть голосові.
Країна буде вільна та заможна,
Коли у ній ви будете живі

Відчинені до раю навстіж двері
Герої йдуть – рабам в раю не місце
Зготуй їм шось смачненьке на вечерю,
Госпо́дарко небесная царице

В неволі жити ми чомусь не звикли
Неволя – це свобода кріпака.
Їм хочеться, щоб ми навіки зникли
Тому і нищать наше ДНК

Ідуть герої. Часто непомітно.
Заплаче небо. Прапор на труні.
На груди ляже вслід плита гранітна.
Вони перемогли на цій війні

В дива й героїв віримо, як діти,
Але ...прикрийте "броником" живіт.
Герої не вмирайте. Треба жити
Щоб врятувати цей буремний світ

(червень 2022)

 

В чому винна дитина?

Що забрали дитинство!

Замість шкіл і садочків

Лиш дорога в підвал!

В чому винна дитина?

На землі українській

На могилках віночки,

На хрестах імена...

В чому винна дитина?

Що забрали родину,

Зруйнували будинок,

Відібрали життя.

В чому винна дитина?

Що лишилась світлина

Чорна стрічка в куточку,

Відійшла в небуття...

В чому винна дитина?

Що у сховищі спить

Де на стінах вже іній

І зі стелі тече

В чому винна дитина?

Що на світ народилась

У підвалі. Лиш ковдра

Із дитячих речей.

В чому ж винна дитина?

Бо вона - Україна!

Її цвіт і майбутнє і надія вона.

В чому ж винна дитина?

Та, що мусить ховатись,

Кожен раз, як тривога

Знову й знову луна.

Автор : Настасія

Ну як ти, світе, всі зібрав медалі?

Чи докази потрібні ще тобі?

Чи, може, ти триматимешся далі

Вирішуючи - помогти чи ні?

Ти розробляєш плани допомоги

І робиш вигляд - боляче тобі!

А в нас сьогодні знов ревли тривоги,

І вдарили в лікарню «Охматдит»!

Ті нелюди нічого не бояться,

У них відсутнє відчуття жалю.

В них відчуття ненависті рояться.

От бачиш, світе, вже по хворих б’ють.

А ти все співчуваєш так убого,

Та легко так здалеку співчувать.

Як вороги, без всякого святого,

Людей вбивають і міста бомблять.

Ти бачиш, світе, всі наші потреби,

Шляхи вирішуєш - припинення війни.

Ми так просили нам закрити небо,

Не докричались. Господи, прости.

Марина Лавришин

Художник: Володимир Ребров

РІЗДВО ПРИЙДЕ

Диктує календар…-Хтось хоче свят?

Зима, традиції, ялинка, мандарини,

А на «нулі» не спить вночі солдат,

Він навіть не присів ні на хвилину…

Вітрини, магазини, суєта

Народ скупляє подарунки й щось до столу,

То добре, що для когось є свята,

А хтось на варті за свободу й волю…

Вже Миколай дарунки роздає,

Грудень на свята щедрий і багатий,

Хтось в ресторанах віскі й бренді п’є,

А мати сина жде… -Дитина – тата

Хтось тішиться…-А хтось неначе тінь,

Чекає вісточки – у «вайбері», «ват-сапі»

І молиться до Господа : -«Амінь»

Й вивчає точку, де бої, на мапі…

Диктує календар…- Та не до свят,

Як святкувати? -Люди - схаменіться!

Промок, промерз і прогорів бушлат,

За кожного солдата помоліться…

Не свята наближаються, а фронт,

Від нас підтримка треба і «донати»,

Захмарений над нами горизонт,

Та нашу правду й волю не здолати

Єднаймося ж усі…- Різдво прийде!

У кожне серце, душу і хатину,

Тоді й до свята нам усім буде,

Як кожен в собі збереже людину…. Таміла

Прильоти, сльози, біль, сирен виття... —

Ось так живемо ми усі сьогодні.

Вам дякую, синочки, за життя,

За ночі, хоч тривожні та безсонні.

Та я жива, я маю теплу хату,

Хліб на столі, води ковток щоденний.

Уклін низький мій кожному солдату,

Що, там в окопі, мерзне і за мене!

Та я молюсь за кожного із Вас,

Бо Ви — Герої справжні України!

Прошу у Бога, щоб прийшов той час,

Коли останній ворог тут загине!

Щоби не вила по ночах тривога,

Я впевнена — так буде, вірю щиро!

Прийде весна, а з нею Перемога —

Повернуться лелеки в край свій мирний.

Знов крокуси розквітнуть біля хати

І сонце в синім небі запалає!

Щасливі сльози витре кожна мати,

Яка синочка із війни чекає.

Надія Легельбах

Київ співає, Херсон догорає,

Все то в одній країні буває.

Стелять бруківку, дерева саджають,

А десь, в Бериславі люди вмирають.

У Львові салюти, весілля до ранку,

А там, десь на півдні

Гради і танки...

Десь приховали гум.допомогу,

А мати хоронить дитя під тривогу...

Простим українцям підняли квартплату,

За те зарплатня підросла в депутата.

Країна одна, та начебто дві,

Хтось казиться з жиру,

А хтось у крові...

Хтось пикою світить на телеекрані,

А хтось у окопах, а хтось у вигнанні...

Людей із полону не можуть звільнити,

І тільки базікають - треба терпіти...

Якась не весела картина буття,

Та справа у тім, то є наше життя...

Чому ж у нас бидло приходить до влади?

Чому 30 років усе не до ладу?

Чому ж, навіть, зараз,

В криваву годину,

Безжально грабують, свої ж, Україну?..

Мальдіви вам рідні,

Майорка, Балі?

Чому ж вам плювати на сльози людські?..

*Ліна Костенко *

Коли тривожне небо у пітьмі,

сирена виє, як в скорботі мати,

десь там неспить твій воїн між зими,

і сльози накривають від утрати.

Він мріяв не прозиму у війні,

"пробачте мамо, знову неприїду", -

тут побратими гинуть у війні,

а що я... мамо...?! Я їх тут не кину!

Пробач кохана, знову ти сама,

як Бог велить, то ще побачу люба,

така вже мабуть тут моя вина,

чекають вдома мої рідні люди.

Ти дітям все про мене розкажи,

і вибачся, що так пішов завчасно,

я так чекав ще нашої весни,

весна прийшла, та вже вона нещасна.

По небу знову зорі промайнуть,

десь поміж них душа моя блукає,

ти неспіши, живи за нас обох,

моя душа навік тебе кохає...

#krushynska_nataliia

Все реакции:

66

Все реакции

... На вас рідненькі вся наша надія...

До ваших ніг кладем свої серця...

Ви світ боронете від злого лиходія...

За вас ми молимо небесного Отця.

Оберігаючи від вибухів нам ночі...

Тілами зупиняєте вогонь...

Сім днів на тиждень, всі у вас робочі...

КладЕте сивину до своїх скронь.

Герої ви в свої неповні двадцять...

Невтомні ви в свої за п'ятдесят...

Лік ваших подвигів уже за кільканадцять...

Лік перемог, як в колоску зернят.

Всі перемоги кров'ю оповиті...

Високу ціну платите в борні...

Мов маки, що цвіли колись у житі...

Ви падаєте в спаленій стерні.

Ваш подвиг, то не просто слово в риму...

В один рядок його не помістить...

Він справжній, на яву, без фальші й гриму...

Про нього увесь світ благовістить.

Молюсь за вас, щоб Бог давав вам ласку...

Щоб боронив вас в праведнім бою...

Щоб ворогу послав гірку поразку...

А ви живі лишалися в строю.

Щоб неушкоджені вернулися додому...

Вернулись до жінок, до матерів...

Щоби війни не знати більш нікому...

Розтерти в пил проклятих упирів.

Молюсь за вас... На вас уся надія...

Ви цілий світ боронете від зла...

Земля очиститься... Паде до ніг росія...

Згорить москва... Розвіється зола.

Галина Момот.

Ні інтернету, ані світла... То дармА...

Одне хвилює, ось вона - зима...

Зав'Южить сніг окопи, замете...

Сьогодні нас тривожить лиш оте.

Погодній плюс, за нуль перевалив...

Час заметілі, сніговійних злив...

Скує мороз пекучий рукоять...

А нашим хлопцям у бою стоять.

Не радує цей сніг... Не веселить...

За тих, хто у строю, душа болить...

І молимось під свічечку Богам...

Щоб небеса допомагали вам.

А ми, переживем усе в тилу...

Розірвемо й розділем по крилу...

По пір'ячку, щоб всі могли літать...

Бо ВАЖКО всім прийдЕться зимувать.

Галина Момот.

Час не лікує втрат, ніколи...

Лиш замикає душу назавжди.

Тече повільно, наче сосен

смоли,

Лишаючи незмивані сліди.

Час не лікує, а збирає сльози!

Не ті що по обличчі — що в душі.

І спомину шмагають гострі лози,

І рани миють проливні дощі.

Час не лікує, не стає годинник.

Назад не вернеш ту останню мить.

Тебе ніхто не бачить зсередини,

Не зрозуміє, як тобі болить...

©Барчук Р

22.08.2020

Коли закінчиться війна

Коли закінчиться війна

І радістю наллються груди,

Окрилить наш народ вона,

Любов у кожнім серці збудить.

Зрадіють і степи, й ліси,

Луги небачено розквітнуть,

Осліпне небо від краси,

Як річку сонечко освітить.

Коли закінчиться війна,

То з хлібом-сіллю стрінем воїв,

Всім найміцнішого вина

Наллєм і вип’єм за здоров’я.

Героїв на своїх руках

Нестимем, не відчувши втоми,

Їх імена святі в віках

Упишем золотом потому.

Коли закінчиться війна,

Зрадіє, мов дитя, планета.

Росія відповість сповна,

Для цього є всі аргументи.

Насієм жита у полях

І відбудуємо руїни.

Розквітне матінка-земля

З Ім’ям величним Україна!

Коли закінчиться війна,

Ми будем плакати й сміятись.

Назве по імені вона

І зрадника, і ухилянта.

І кожна праведна сім’я

В молитві славитиме Бога,

Щоб Він завжди за мир стояв,

Благословляючи любов’ю!

24.01.2024.

© Ганна Верес Демиденко

#Ганна_Верес_Демиденко

Помолись за свою Україну,

На інших не покладай.

Хай молитва із уст твоїх лине,

Душа нею наповниться вкрай.

Помолися ти Господу Богу,

Що на серці, усе розкажи.

Відведе твою Він тривогу,

У душі завжди з Ним ти живи,

Проси ти за себе й за інших,

За тих, хто Україну нам боронить.

Хай настане хвилина світліша,

Серце й душа не болить.

Вікторія.

Оксана Мосейчук

Немає слів на привітання звичні,

Немає слів на привітання звичні,

Застрягли в горлі грудкою слова...

Одне бажання - щире, новорічне -

Щоб Україна - мирна і жива!

Щоб кожен син і донечка додому,

До мами повернутися змогли,

Щоб більш війни не бачити нікому!

Та хай вже згинуть кляті моzкалі!

Хай вже розквітне рідна Україна

Під мирним небом золотом полів,

Дитячим сміхом, гронами калини,

Й вишневим цвітом під пташиний спів.

І знову місяць.. той, що без кінця...

Стискає груди цілої країни,

Кривавий лютий, живий щит, броня..

Із молитов ми будували стіни.

Де брали сили? А ніхто не зна,

Щось неймовірне тоді з нами стало..

Чи було страшно?... таких слів нема,

Сотні разів вмирали й воскресали..

А життя йшло.Так каже календар..

Сади цвіли і колосилось поле.

Та кожен з нас такий волік тягар,

Непомічаючи буденності довкола.

І знову лютий...місяць без кінця,

Тривожить пам'ять, в душі зазирає..

Ми постаріли, майже на життя...

Та все мине, інакше не буває.

Такої єдності не бачив увесь світ,

Мільйони стали цілісним, єдиним.

Народ і є країни оберіг!

Її броня і щит її незримий.

(с) Мартусь Катерина

На жаль, ці хлопці, Боже, не старіють.

Йдуть молодими в чисті небеса,

А матері, голубоньки, сивіють

І як болить їх зранена душа.

Життя швидке , і варто поспішати,

Як жито у колоссі , рід росте,

Та вийшов кат зерно вночі зрізати

І жде, допоки кожен не впаде.

Срібляться краплі на гілках калини,

Аж до морозів виснуть грона сліз,

І проводжає сина в домовині

Уже не мати - колос, що проріс.

Світає, Боже, день новий настане,

Мерзенна сутність в пекло відійде,

Лише душа востаннє в небо гляне

І в полі мак, як спогад, проросте.

Інна

Як боляче дивитися світлини тих,

хто вже пішов...

Як важко жити поруч з тими,

кому байдуже...

Один на варті правди смерть знайшов -

Другий на користь ворога вже служить.

Та що ж це люди? Вибір - то не лише життя.

То - тихий мирний сон малої доні й сина.

То - кожен день, що мали до сирен виття,

Коли не ідеальна, але ж була своя країна.

Коли ми тридцять років, щось мудрили.

Не завжди правильно вдавалось нам усе,

Але ж ми молоді, не мали досвіду. А сили

Горіли в душах й воля була попри все.

Чого ж сьогодні рвем свою країну з серця?

Невже замало, що її чужий ведмідь гризе?

В бою палкому, у танку святого герцю

Лягли за волю ті, кого ми на щитах несем.

Вони - то совість, гідність, честь народу.

Вони - то вічність, мука, облетілий цвіт.

В бій за життя вступили, не відаючи броду,

Щоб рідна Україна не вділа рабський гніт.

Ми тут, в тилах, свою війну вести повинні,

Горою встати за кожного з солдат.

Щоб наші діти, які ні вчому не повинні

У чергу не ставали там, у Божих врат.

Щоб плазуни, перевертні, лжепатріоти,

Самі валізи склали й гайнули в оркостан.

Щоб на хапуг, хабарників не було більше моди.

І перемога у реальності. Скінчився війни стан.

Я вірю! Вірю! Вірую у міць свого народу.

В славетнеє життя майбутніх поколінь.

Якщо знайдем поміж собою щиру згоду,

На сонце вже ніколи не ляже вража тінь.

Кіма Левкович

9.10.2023

За що убиваєте наших дітей?

Вони іще жити не встигли.

Скільки потрібно наших юних смертей?

На вас нам дивитись огидно.

Янголи наші летять в небеса,

Не встигли на землі цій пожити.

Через вас гине наша краса,

Не зможемо ми вам простити.

Їм би в садочки ходить,

Пісеньки, щось цікаве вивчати.

Їх дитинство прийшли ви безжально убить.

Як важко пережити ці втрати!

Вікторія.

"Я живий"

Матуся, помолись за мене рідна!

З молитвою твоєю я живий

Смерть ходить, за спиною далечінь блакитна

Зі мною образ матері, і хрестик мій

В Донецьку область, з рідного порогу

Проклала шлях, жахлива ця війна

Я ще живий, і дякуючи Богу

Ми переможемо, і згине сатана

У бій я йду, товариші все гинуть

Це пережити не можливо у житті

До неба янголи українські лиш линуть

А в мене назавжди душа у каятті

Так страшно, що я можу не побачити родину

Ласкавих, материнських, не відчути рук

На серці страх кожну хвилину

І поряд лиш гарматний звук

Автор - Марина Великоіваненко

Молюся за Україну

Молюся за тебе, моя Україно,

за кожен куточок святої землі,

за мову священну твою солов'їну,

у небі осінньому клин журавлів .

Молюся за землю родючу, багату,

пшеничні поля та прекрасні сади,

за місто, село і за батьківську хату,

хай Бог захистить від печалі й біди.

За націю нашу читаю молитву,

щоб вічно жила, процвітала в віках.

Хай Бог допоможе нам виграти битву,

щоб більш не піднялась ворожа рука.

За воїнів наших уклінно молюся,

за їхні хоробрі і мужні серця.

Я кожному з них до землі поклонюся-

їх славі до віку не буде кінця.

Молюся за весь наш народ український:

"Нам, Господи, в серці любов сохрани!

Щоб справи не мати із кодлом бісівським.

Благаю- зневіру і зло відверни!"

Молюся за щастя дітей всього світу,

у різних країнах і в ріднім краю,

хай вони намалюють і сонце, і квіти,

і найзаповітнішу мрію свою.

Отче наш, захисти й збережи Україну!

Хай опіка твоя буде з нами завжди.

Ради Духа святого і Батька, і Сина

хай народ наш не знає печалі й біди .

КОГУТ ЛІЛІЯ

Знову ранок, новий день,

Дай Боже, щоб було усе тихо.

Хай надію і радість цей день принесе,

І обминає все лихо.

Щоб наша Україна цвіла,

Щоб люди не знали печалі.

Погане згоріло до тла,

І хотілося жити нам далі.

Слава Україні! - вітаємось ми,

Героям нашим всім слава!

Повертайтесь живими доньки, сини,

Буде скоро щасливою наша Держава.

Поетеса: Кравченко Віолета (Nezlamna Vi)

Я – українка! Й дуже цим пишаюсь!

Я з півдня, де в житах стоять степи.

Де вербам коси хвилі омивають,

Де гарцювали кіньми козаки.

Я – українка! Горда і незламна!

А ще додам: душею патріот!

З новою силою це чую віднедавна,

Коли став гинути на сході мій народ.

Коли забрали Крим і не спитали,

Коли земля забагрилася в кров.

Коли ці «черви» в дім позаповзали –

Моя в стократ помножилась любов.

Я – українка! Так! Я – українка!

І Україна в мене у душі!

Я, як вона, – ковтнула горя жінка,

Тому й пишу часом важкі вірші.

Я – українка! Донька України!

Мій прапор – в серці, а тризуб – в очах!

Не стану я нізащо на коліна!

А коли й стану – перед Богом, в молитвах.

І перед ним молитимусь щосили,

Щоб захистив і розуму додав.

Щоб нас хвороби й біди відпустили,

Щоб в Україні мир скоріш настав.

МОЄМУ НАРОДУ

Народе мій! Що нині коється з тобою?

Терни колючі сипляться з небес:

Ракетні блискавиці впали бідою,

Перед тобою виростає хрест...

Там розпинаєшся за правдоньку і волю,

Людства обраний спасати долю.

Народе мій! За що тобі такії муки?

Б'ють набатом всі церковні дзвони,

Хрестами цвинтар всіяно і біль розлуки...

Плачуть панахидами ікони.

За Україноньку зійшов ти на Голгофу —

Нóву кров'ю пишеш тут епоху.

Народе мій! Чашу ти Грааль несеш святу

Кров твоя стіка в неї потоком:

Зíбрано запечену цілу ріку густу

Вже туди дев'ятирічним сроком.

А скільки ще кровí у Чашу ту ввільється?

Боже, Спаси! Кров нехай не льється!

Народе мій! Волю твою пишуть мечі,

Штампують Духом славних козакíв.

Скріплює скорбота, горе їх, людські плачí —

Пишуть свою історію віків:

Навíки вже вільнолюбивому народу

Видається грамота свободи.

Кличуть усіх живих на подвиг мертві —

Немає другого у нас Дніпра.

З козацької наш Дух гортовано із

тверді,

Що від гетьмáнського пра-пращура.

Нас не здолать, бо ми козацького всі роду!

Нам нема й не буде переводу!

15.10.2023

Люба

"Останній раз"

Останній раз, лунає пісня для солдата

І серце розриває в каятті

Неначе тінь, стоїть коло синочка мати

Остання мить прощання у житті

Мовчать вуста у рідної дитини

Ніколи не промовлять вже ніяких слів

Лиш крики материнські кожної хвилини

Не вщухнуть вже навіки до останніх днів

Де ж сили брати, яке серце мати?

Питає матінка у кровного дитя

Вже не існує більше горя, ніж дітей ховати

Немає вже в минуле вороття

В моєму серці ти синок живий довіку

Тобі мій рідний вічна пам'ять, і поклон земний

Без тебе не живу, не дихаю від крику

З пекучим болем, бачу сина лиш портрет німий

Автор - Марина Великоіваненко Вознесенськ

Анна Хвост  · .

З РІЗДВОМ ТЕБЕ, СИНУ..

- З Різдвом, синочку!

Кутя на могилу.

Рано прийшла, відчула, що чекав. Я небо до землі би нахилила, тільки щоб ти з могили, сину став..

Тобі там холодно.

Все снігом замітає.

Чому не я, а ти в землі спочив. Чекали Ангелом, в Святвечір тебе з раю. Не прилетів Господь не відпустив..

Життя без тебе, сину, стало інше.

Все залишилося в щасливому колись.

І сили жити я не маю більше. Цілую фото. Плачу:

- Повернись!!!

Раділа, що військовий

ти тепер. Таки збулась твоя дитяча мрія.

Мій лейтенант, мій справжній офіцер.

Війна твої й мої зламала крила.

Диплом отримав і на фронт пішов. Мав 22, жити б тобі і жити. В першім бою син свою смерть знайшов, інших хотів від кулі захистити.

А скільки було планів, світлих мрій. Осідчитись, сім'ю свою створити. Лежиш під прапорами, сину мій, не встиг мені онуків залишити..

Стрункий, високий - справжній офіцер.

Тебе нема, щодня сльозами плачу.

Як мамі жити без тебе тепер, я цю війну ніколи не пробачу..

Куті тобі принесла у сльозах. Смерть сина - більшої не має втрати.

Моя душа з тобою, в небесах. Померла я - Господь забув забрати..

Без сина став весь

білий світ чужий.

Хрест обійму, вмиваюся сльозою.

- Васильку, чуєш маму, Ангел мій.

- Чую, рідненька.

Я завжди з тобою!

 

А труни усе несуть.

Біда в кожен дім прийшла.

На цвинтар в останню путь

Іде нині пів села.

Летять душі мирних в рай.

Тече по щоці сльоза.

В жалобі схилився край.

В скорботі й сльозах Гроза.

Десятки людських життів

Обірваних лютим злом.

Пів сотні нових хрестів

Шикується за селом.

Голосить церковний дзвін...

Молитва за упокій...

Ось батько й мати...Ось син...

Спочили в землі сирій...

А тут зразу п'ять могил....

Пішли душі в засвіти.

І просто немає сил

Рядами хрестів іти!

Мій Господи! Всім воздай,

Хто звірство таке вчинив,

Хто нищить, плюндрує край

І стільки життів згубив!

За кожну гірку сльозу,

За землю рідну мою,

За Бучу, Ірпінь, Грозу

Підтримай нас у бою!

Бо труни усе несуть,

Біда в кожен дім прийшла.

На цвинтар в останню путь

Пішло нині пів села.

Анна Хвост

Tatiana Derkach

Присвячується матерям полеглих Героїв... Присвячується матерям полеглих Героїв...

Голубка

Не може знов заснути сива мати,

Та раптом пташка стукає в вікно,

І починає з нею розмовляти,

Хоч вірте, хоч не вірте- так було...

-Скажи мені, ти пташко, де літала?

Я бачу в тебе зламане крило...

Ти часом мого сина не стрічала?

Його нема з війни, уже давно...

Я бачила синів - говорить пташка,

Русявих і чорнявих , твій який?

Один лежав в окопі, бідолашний

Казав, що це останній його бій...

А ще могили бачила повсюди,

Із дерева таблички і хрести,

І чула, що кричали мирні люди,

Коли їх катували "руські пси"!

Я пір'я у вогні війни спалила,

Зламала об печаль своє крило...

Я б душу віддала за твого сина,

І вберегла б від куль його чоло!

************************************

Сиділа мати сива в чорній хустці,

Пташки співали дев'ять днів пісні

Тепер душа його в от тій голубці

Що прилітати буде навесні!

12.09.23

«Герої вмирають...» – страшна фраза. Правда?

Хоч ми кричимо і співаєм, що ні,

Вони не вмирають, в словах моїх зрада,

І думки у мене жахливі, страшні...

«Герої вмирають...» – повторюю вдруге,

Хоч в спину кидайте каміння мені!

Не стало вже сина, сусіда чи друга,

Бо їх повбивали в цій клятій війні...

Герої вмирають... Пора зрозуміти,

Що кулі їх косять, як ті колоски

І хочеться вийти у поле і вити,

Бо більш не почуєш ти їх голоси...

Герої вмирають – страшна ціна миру,

Ми маємо вкласти собі це в мізки!

Вони не побачать ні матір, дружину,

Бо очі солдат замітають піски.

Це страшно, пекуче, нестерпно, жахливо,

Та я все одно повторю ці слова:

Герої вмирають... Реально, правдиво...

ЩОБ ЖИЛИ МИ ВСІ... ТАКА ОСЬ ЦІНА...

(с) Тетяна Шевчук

Присвячується усім матерям, хто пережив страшний біль втрати...

Я ридала сильніше дощу

І від крику здригалась земля!

Я ніколи вас всіх не прощу,

Кляті виродки недоцаря!

Я померла з тобою одразу

Мій маленький і рідний, прости...

Через люту московську заразу

Виростають у полі хрести!

Святий отець читав молитву

Та сльози стримати не міг.

А я сиділа непохитно,

Згадала твій дитячий сміх...

Сину, я усе ж не вірю,

Що тебе більше нема,

Що подарувала крила

В форму вдягнена зима!

Вся кімната в твоїх фото

І я пам'ятаю, сину,

Як провела за ворота

Захищати батьківщину...

Вибач, синку, моє сонце,

Що погано я молилась!

Не достукалась до Бога,

Не вблагала, не впросилась...

Не розквітли в саду маки,

Що садили ми з тобою.

Ти збивав ворожі танки,

А я вкрилась сивиною...

В моїм серці просто вирва

І у ній гуляє вітер!

В моїм серці кожна битва

Сотні слів, тисячі літер...

І не так вже сонце сходить

І не так воно сідає.

Я шукаю якусь втіху,

Та ніщо вже не втішає...

Чорна хустка, чорна стрічка,

Навкруги теж фарб немає.

Догорає знову свічка,

А душа кипить, палає!

Прийду. Сяду край могили.

Поговоримо з тобою...

За що тебе, сину, вбили?

За що дав Бог таку долю?

Хочу тебе обійняти,

Сильно, міцно, аж до болю!

Сісти разом біля хати

Й гомоніти під вербою...

Приходь у снах до мене, синку,

Я там на тебе надивлюся.

А поки спи, мій ангелочку,

А я за тебе помолюся...

Жмеринчанка Олеся Швайдецька

І ЗНОВУ ТРИВОГА

І знову спо́кою нема,

І знову в нас звучить тривога,

Будь, Боже, з нами усіма,

Хай МИРОМ встелиться доро́га.

Не допусти, молю́, біди́,

Не допусти вогню, ударів,

Хай не лишають в нас сліди,

Бо це не звуки від фанфарів.

Верни їх, Господи, туди,

Звідкіль вони до нас злітають,

Біду, Всевишній, відведи,

Хай в нас життя не забирають.

Верни їх, Боже, в оркостан,

Верни бляшанки ці додому,

Нехай збирає їх тиран,

Хоч всі зараз, хоч по одному.

Не потребуємо ми їх,

Птахі́в лиш наших хочем бачить,

Верни, Всевишній, їм усіх…

Наш нарід то́го не пробачить.

Тривога, страх і укриття,

Молитва, відчай і зневіра,

Врятуй нам, Господи, життя,

Бо лиш на нього в нас офіра.

11.06.2023 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів, 2023

Коли закінчиться війна, Я розцілую всі ікони...

Коли закінчиться війна,
Я розцілую всі ікони.
Присяду в хаті край вікна
І буду чуть церковні дзвони.

І буду гладити лице.
Сльоза покотиться — піймаю.
І кожен клаптик чебрецем
В душі своїй повистеляю.

І я наплачусь досхочу.
Сльозами вмию всі могили.
Зварю відвар із перстачу
І вип’ю келишок для сили.

І вип’ю другий, щоб від ран
Не залишилося і сліду.
Наллю наливки повний збан
І понесу її сусіду.

Ми будемо удвох мовчать.
Хміліти разом й тверезіти.
Ми будем пошепки кричать
І в небо кидать жовті квіти.

І сині айстри розцвітуть
На полі битви під Херсоном.
Червоні маки проростуть
Під Києвом над збитим дроном.

Коли закінчиться... Коли...
Усі говорять, що нескоро.
Але готую я столи
І промовляю — скоро, скоро.

Ще день, ще ніч. Та й ще зима.
А там весна і перші грози.
Коли закінчиться війна
Я вам нарву букет мімози!!!

Ліна Костенко.

Жінки України! Бійці ЗСУ!
Пекельним стожаром спалахує обрій.
У ваші серця, в вашу диво-красу
вп’ялися зіниці голодної кобри.

Якби ж то я міг обійняти хоч раз
всіх разом жінок, щоб від куль захистити!
Та тільки молитися можу за вас,
щоб сили небесні до вас прихилити.

– Матусенько Божа! Царице цариць!
Шатром омофору свого рятівного
в краю калинових пісень і пшениць
спаси наших доньок від гаддя чужого.

Леонид Ляпич

Диктатор дише перегаром,

На пульті пальці вже дрижать —

Ракетно-ядерним ударом

Наші серця не залякать!

Бо боїмось ми тільки Бога,

Як батька лагідне дитя,

І в Бозі наша перемога,

І в Ньому наше майбуття!

Летіли ракети над рідним селом,

Ревіла худоба і діти малі,

А я все читав дев’яностий псалом,

Щоб всі залишились живі у селі…

БЕЗ ПОКАЯННЯ ПЕРЕМОГА НЕМОЖЛИВА!

І краде сон виття сирен зловісне,

І всі живуть в очікуванні дива!..

Не видавайте бажане за дійсне -

Без покаяння перемога неможлива!

#РоманЛілея #безпокаянняперемоганеможлива #ікрадесонвиттясирензловісне

БОГ БАЧИТЬ ВСЕ - НЕ СУМНІВАЙТЕСЬ!

Хтось за новинами слідкує,

Нервово клацає айфон, -

А хтось за рідний край воює

І заганяє в ствол патрон!

Хтось в ресторані їсть хінкалі,

На тайський квапиться масаж, -

А хтось на цеглі у підвалі

Всю ніч читає "Отче Наш!"!

Але ви цим не переймайтесь,

Глибокі вирви дощ заллє...

Бог бачить все - не сумнівайтесь,

І кожному воздасть своє!

#РоманЛілея #Богбачитьвсенесумнівайтесь #ікожномувоздастьсвоє #хтосьзановинамислідкує #ахтосьзаріднийкрайвоює

 

ТРИМАЙСЯ, МОЯ РІДНА УКРАЇНО!

Тримайся, моя рідна Україно!

Хоч зболена, хоч зранена — живи!

Ми віримо — піднімешся з руїни!

Якщо ми з Богом, що нам вороги?

Тримайся, нене, стій заради діток,

Заради волі, правди, мирних днів.

Ти не одна, розкиданих по світу

мільйони в тебе дочок і синів!

Гуртуються у горі діти й друзі,

Гуртуються на зло всім ворогам!

І перемога вже на виднокрузі,

Бо з нами Бог! І щезне злого план.

Не здайся, моя рідна, Україно!

Не смій вклонитись лютій силі зла.

Лиш перед Богом падай на коліна,

Проси прощення, миру і добра!

Просімо, українці всього світу,

Просімо в Бога прощення щодня.

Щоб Бог дав сили встояти в цій битві,

Щоб милість була Божа і броня!

Щоб взяв Господь, під Божу охорону

Країну нашу зболену, в сльозах.

Щоб ворогам Свою дав перепону,

Щоб зрештою закінчився цей жах!

Бог завжди чує щирі покаяння,

Молитву серця і душевний плач.

Помножмо всі зусилля та благання,

Скажімо кожен: "Господи, пробач..."

Щоб відродилась ненька-Україна,

Щоб у стократ прекрасніша була!

Щоб знав весь світ, кожнісінька країна,

що з нами Бог! Бог миру і добра!

(С) Наталія Паснак (Мельник)

(10 березня 2022 р.)

 

ШОКОЛАДКА

Скінчився бій. Кривавий і важкий;

Залишить він собі його на згадку...

Прошепотів : «Щось солоденьке б з"їв....»,

Друг посміхнувся: «На ось шоколадку...».

У мирному житті не полюбляв

Солодощів, – всі дітям ніс додому,

А зараз обережно в руку взяв,

І навіть трошки відступила втома.

Згадав на мить свій дім, свою сім"ю,

Як там вони без нього – найдорожчі?

Подумав: «Як же я їх всіх люблю!»...

«Чого засумував?», – спитали хлопці.

«Нічого, – мовив, – браття, все гаразд,

Здолаємо ми будь-якого ката,

І зробимо таким життя у нас,

Що буде ще солодше шоколаду!».

Рукою, на якій і бруд і пил,

І кров, і порох, і подряпин кілька,

Тримав свою всесильну віру він,

Хоч і здавалось – шоколадку тільки.

© Сергій Доскач 

Невідомська Вікторія

«Коли закінчиться війна…»

    Коли закінчиться війна розжарена від бомб земля – воскресне.

 

Ти знімеш з себе автомат, герою, бронежилет і …

 

І не секрет для всіх тепер ти – великий воїн і солдат…

 

Все знову буде добре, брат, не буде більше рвати «Град»

 

над головою і тільки хлопці, що у ряд…

від куль, снарядів і гранат… ніколи не прийдуть назад…

 

Живи, живи, герой й солдат,

 

за всіх, хто не прийшов назад з святих і вічних…

 

І та земля, що прийняла до себе хлопців – тепер також

 

свята, свята – на всі століття і віка…

 

Все знову буде добре, брат, не буде більше рвати «Град»

 

над головою і тільки хлопці, що у ряд…

 

від куль, снарядів і гранат… ніколи не прийдуть назад…

 

А ти живи, живи, герой і брат, великий воїн і солдат –

 

за всіх, хто не прийшов назадз війни, з безодні

 

живи, живи – на цій землі – святій і рідній Україні…

 

 

 Ірина Швед «Соняхи»

 

Сину, сину, спи, маленка квітко, Сину, сину, сходить десь війна.

 

Сину, сину, підростаєш швидко. Як боюсь сказати, що вона

 

Налетіла в нашу, сину, хату, Заселилась у думках й ві сні.

 

Найстрашніше – втратити нам тата  Сину сину, соняхи цвітуть…

 

Сходить сонце, сходить кров’ю Схід.  Йдуть чужі синочки воювати,

 

І за них помолимось як слід… На твоїх розумних, сину скронях,

 

Боязко цілунки залишу.  Ти іще маленький, мамин сонях

 

Я за тебе Господа прошу. Діти сплять. І рвуться в ніч гармати.

 

Соняхи лягають у росу. То зітхнула важко наніч мати,

 

Стерла сльози і думок грозу. Й знову грози. Дощ вогнів і … гради.

 

Гради! Гради! Градом небозвід. Сучі визволитель-колоради

 

Сіють сім’я пуль свинцевих лід. І під гул тривожних гвинтокрилів

 

В соняхів дрібненьких німота. І кричать у небо що є сили

 

У Луганську визрілі жита. Сину-сину спи, маленка квітко,

 

Сину, сину, сходить десь війна…

Тетяна Власова

«Я не кіборг – я вчитель історії…»

 

«Я не кіборг – я вчитель історії. багато читав про війни.

 

Тут таких, як я, – тисяч сто. І їм Дуже хочеться бути вільними».

 

«Я приїхав туди, де ціляться, Хоч ніхто мене не просив.

 

Я не кіборг – я хлопець із Вінниці. В мене скоро народиться син».

 

«Кажуть, кожен тут буде, і був, і є, Хоч соромляться – всі герої.

 

Я ж не кіборг – удома я був водієм І ніколи не чистив зброю».

 

«Ми за тих, хто далеко десь там, внизу Божеволіє від напруги.

 

Я не кіборг – я плачу, коли несу Покалічене тіло друга».

 

Що нам культи осіб і чужих богів? Вся країна із дня у день

 

Щиро молиться не за кіборгів – За звичайних своїх людей.

Юрко Ґудзь «Ластівка зводить гніздо…»

 

Ластівка зводить гніздо,

 

носить з урочища глину. Дім свій я довго ліпив,

 

завтра надовго покину. Ластівки глину беруть

 

з рову, де нас постріляли. Наші серця вам на гнізда підуть…

 

Ночі ще теплі. Роси вже впали. З неба, землі і води,

 

з кров’ю, сльозами і потом ліпим гніздо і вертаєм сюди

 

наші болючі, забуті сліди, наші тіла, перемотані дротом.

 

Скоро холодна зима Губи зведе німотою…

 

Смерті на світі нема – Я повернусь за тобою.

 Олексій Розумов «Не питайте мене, що я бачив щодня на війні…»

 

Не питайте мене, що я бачив щодня на війні.

 

Я мовчатиму довго — так, мовби й нічого не бачив.

 

Тільки друзі загиблі турбують мене уві сні

 

Та ніяк не залишать. Я злий — я за ними не плачу.

 

Краще в мене спитай, скільки бачив від Господа див,

 

Ніж про обстріли “Градів”, розруху й підірвані танки…

 

Я за ціле життя стільки заходів не проводив,

 

Скільки тут я зустрів дивовижних рожевих світанків.

 

Як багато зірок на Донбасі! Та чорт забирай,

 

Більше я не люблю роздивлятися небо прошите.

 

Якщо бачу я зірку, злітаючу за небокрай,

 

Тільки й хочу, що впасти та вуха руками закрити.

 

Я кидаю ножа. Я стріляю, що твій Робін Гуд.

 

Я люблю Батьківщину, дітей своїх, батька і мати.

 

Та боронь мене, Боже, зустріти ворожих паскуд…

 

Я втомився, мій Боже. Я більше не хочу вбивати.

 

Захисти їх від мене, від гніву мого за братів.

 

Поверни тій російській матусі здорового сина.

 

Я благаю, мій Боже! Я крові його не хотів —

 

Тільки чОго не зробиш за волю і за Україну…

 Людмила Лєгостаєва «Писала калина листи з України…»

 

Писала калина листи з України До білих російських беріз,

 

І падали крупні червоні краплини Чи крові її, чи то сліз.

 

Писала вона: «Заберіть своїх хлопців, Що в гості незвано прийшли,

 

Навіщо в чужій вони гинуть сторонці? Бої тут тривають страшні.

 

Вам брешуть нахабно, що хлопці «блукають», Їх кинули в жерло війни..

 

Війна – не навчання…тут дійсно вбивають, Це ж ваші брати і сини.

 

Навчать їх стріляти в людей із гармати, Підступний віддавши наказ.

 

Чи варто для цього синів в світ пускати, Щоб тут зупинився їх час?

 

Ви ж хлопцям хрести одягали на шию, Вони ж тепер цілять в людей

 

Із ними одної і мови, і віри Заради химерних ідей.

 

Вже дехто ніколи додому не верне, Рясніють поля від могил,

 

Живі ж – то каліки , їх доля химерна, Птахи, що позбавлені крил.»

 

Писала калина листи, й розсилала Зі зграями чорних круків…

 

Навколо ж калини горіло й палало,

 

І попіл на землю летів. Хоч постріли «Градів» лякали калину

 

Й пожежі змикались в кільце, Писала, кричала вона до загину

 

Й була таки справжнім борцем… Поламані ребра, посічені скроні,

 

Пошкоджені всі гілочки, І падали краплі червоно-солоні,

 

Горіли мов церкві свічки. Бо вся ця земля не росою вмивалась,

 

А кров’ю людською без меж, Не сонечком ніжно вона зігрівалась,

 

А попелом після пожеж…. Писала калина листи з України

 

У різні куточки землі: «Не спіть, поможіть. Нам стріляють у спини

 

І знищити хочуть в Кремлі…» З війною і втратами важко змиритись,

 

Народ взяв цей хрест і поніс… І нам до землі тій калині б вклонитись,

 

За кожен написаний лист, За щирість її, не підкуплену совість,

 

Що навіть в вогні не згорить…І хай ще в країні беріз спить свідомість,

 

Та скоро весь гай зашумить!

Борис Гуменюк «Заповіт»

 

 Сьогодні знову копаємо землю

Цю ненависну донецьку землю

Цю черству закам’янілу землю

Тулимося до неї

Ховаємося в ній

Ще живі.

 

Ми ховаємося за землю

Сидимо в ній тихо

Наче малі діти за маминою спиною

Ми чуємо як б’ється її серце

Як вона втомлено дихає

Нам тепло й затишно

Ще живі.

 

Завтра ми вже будемо мертві

Може багато з нас

Може всі.

 

Не забирайте нас із землі

Не відривайте нас від матері

Не збирайте на полі бою наші рештки

Не намагайтеся наново скласти нас докупи

І – благаємо вас – ніяких хрестів

Пам’ятних знаків чи меморіальних плит.

Нам це не треба

Адже це не для нас – для себе

Ви ставите нам величні пам’ятники.

Не треба ніде карбувати наших імен.

Просто пам’ятайте:

На цьому полі

У цій землі

Лежать українські солдати

І – все.

 

Не віддавайте нас батькам

Не хочемо щоб батьки бачили нас такими

Нехай батьки запам’ятають нас малими дітьми

Неслухняними хлопчиками

З рогатками з синцями на колінах

З двійками у щоденнику

З повною пазухою яблук з сусідського саду

Нехай батьки сподіваються що ми колись повернемося

Що ми десь є.

 

Не віддавайте нас дружинам

Нехай кохані запам’ятають нас красенями

Такими які подобалися багатьом дівчатам

А дісталися їм.

Нехай вони запам’ятають наші гарячі губи

Наш гарячий подих

Наші палкі обійми

Нехай вони не торкаються нашого холодного чола

Наших холодних вуст.

 

Не віддавайте нас дітям

Нехай діти запам’ятають наші теплі очі

Наші теплі посмішки

Наші теплі руки

Нехай діти не торкаються тремтячими губами

Наших холодних рук.

 

Ось в цих окопах

Які сьогодні для нас тимчасове житло

А завтра стануть нашими могилами

Поховайте нас.

 

Не потрібно прощальних промов

В тиші яка настає після бою

Це завше виглядає недоречно

Це наче штурхати загиблого воїна

І просити щоб той встав.

Не треба панахид

Ми й так знаємо де тепер буде наше місце

Просто накрийте нас землею

І – йдіть.

 

Було б добре як би на тому місці було поле

Колосилося жито

Щоб жайвір у небі

І – небо

Багато неба –

Ви можете собі уявити якій хліб родитиме поле

Де лежать бійці?!

 

(В пам’ять про нас їжте хліб з поля

Де ми полягли.)

 

Було б добре якби на тому місці були луки

І багато-багато квітів

І бджола над кожною квіткою

Щоб надвечір приходили закохані

Плели вінки

Кохалися до ранку

А вдень щоб приходили молоді батьки

З малими дітьми.

(Не перешкоджайте дітям приходити до нас.)

 

Але це буде завтра.

А сьогодні ми ще копаємо землю

Цю дорогу українську землю

Цю солодку ласкаву землю

Пишемо гуртом саперними лопатками

На її тілі

Останній вірш української літератури.

Ще живі.

Невідомська Вікторія «Нам невідомі всіх їх імена…»

 

Нам невідомі всіх їх імена,

 

Хто їх чекає, хто за ними плаче,

 

Де їхній дім, як їм болить війна,

 

Яке в них серце – щире чи терпляче.

 

Як страшно їм, коли усе горить,

 

Коли руїни, смерть перед очима,

 

І як в бою важлива кожна мить,

 

Які в них білі крила за плечима.

 

Нам невідомі мрії й здобуття,

 

Всі їхні рани, всі слова прощання,

 

Вони – солдати, що кладуть життя,

 

Заради нас і мирного світання.

 

І без імен помолимось за них,

 

За трошки вдачі світлої, простої.

 

В час зрад страшних і втрат таких гірких,

 

І без імен вони для нас герої.

Ліна Костенко

Мій перший вірш написаний в окопі,

на тій сипкій од вибухів стіні,

коли згубило зорі в гороскопі

моє дитинство, вбите на війні.

Лилась пожежі вулканічна лава.

Горіла хата. Ніч здавалась днем.

І захлиналась наша переправа

через Дніпро — водою і вогнем.

Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.

Хрестилась баба, і кінчався хліб.

Двигтів отой вузесенький окопчик,

де дві сім’ї тулились кілька діб.

О перший біль тих не дитячих вражень,

який він слід на серці залиша!

Як невимовне віршами не скажеш,

чи не німою зробиться душа?!

Це вже було ні зайчиком, ні вовком —

кривавий світ, обвуглена зоря! —

а я писала мало не осколком

великі букви, щойно з букваря, —

той перший віршик, притулившись скраю,

щоб присвітила поночі війна.

Який він був, я вже не пам’ятаю.

Снаряд упав — осипалась стіна.