Ім’я в історії міста

У людській пам'яті надовго зберігаються імена тих особистостей, які своєю невтомною, подвижницькою працею збагачують науку, втілюють у життя прогресивні ідеї, чиї творчі здобутки формують світогляд і привертають нашу увагу до найкращих надбань людства.

У розділі Ви маєте змогу дізнатися про тих, хто прославляє наше місто.

Жмеринчанин – у Книзі рекордів Гіннеса

Михайло Григорович Маслюк (1918 – 1995)

14 січня 2025 року виповнилося 107 років з дня народження відомого мікромініатюриста, заслуженого майстра народної творчості України, нашого славетного земляка Михайла Григоровича Маслюка.

Визначена двадцятка найвідоміших постатей світу двадцятого століття. Серед них – наш талановитий земляк зі Жмеринки Михайло Григорович Маслюк, руками якого створено чимало див, гідних захоплення і пошанування. 

В його роду всі любили музику, пісні. Ще юнаком Михайло Маслюк грав майже на всіх інструментах і в багатьох оркестрах. Захоплення музикою викликало появу цілої колекції музичних інструментів, виготовлених власними руками. Свій перший музичний інструмент – балалайку, сконструював ще у восьмирічному віці. Були серед них і кілька скрипочок зроблених як мікромініатюри.

Пишався Михайло Григорович колекцією кількох десятків власноруч виготовлених годинників, один від одного чудернацькіших. Їх він виготовив півсотні. І кожен по-своєму оригінальний.

Багато людей знали Михайла Маслюка як талановитого майстра слова. З під його пера вийшла не одна гумореска, насичена щирим, дотепним та веселим гумором.  Він писав гарні поезії, вкладаючи у них свої світлі думи, свою любов до природи, до всього прекрасного. 1991 року вийшла його збірка віршів «На лирико-юмористической волне».

Але найголовнішим у житті Михайла Григоровича стало заняття мікромініатюрами, якими він захопився ще з дитинства, хоча систематично почав займатися в повоєнний період. Першим був електродвигунчик розміром  з наперсток, через деякий час він вже мав розмір у 100 разів менший від макової зернини. Перша виставка робіт неперевершеного майстра мікромініатюр вміщувалася на тарілці. Далі все крихітніше й крихітніші речі появлялися з-під його рук. Серед більше ніж 500 робіт немає й двох однакових. Його умілі руки багато зробили для науки. На прохання вчених-медиків виготовив комплекти мікрохірургічних інструментів.

Вироби нашого земляка демонструвалися  в найбільших музеях 23 міст колишнього Союзу, на ВДНГ. Рідкісні речі чарували жителів Болгарії, Індії, Польщі, Чехословаччини, Японії. Його домашній «Ермітаж» відвідували тисячі людей із різних країн.

Творча діяльність М.Г. Маслюка одержала світове визнання. В 1966 році йому присвоєно почесне звання заслуженого майстра народної творчості України. Він нагороджений кількома золотими та срібними медалями ВДНГ, медаллю Міністерства культури СРСР «За досягнення в самодіяльній народній творчості», шістдесятьма дипломами і грамотами, Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Про нього знято фільми «Такий характер» та «Годинник і скрипка».

Михайло Маслюк – українець, мікромініатюрист, чиє ім’я занесене до Книги рекордів Гіннеса, Заслужений майстер народної творчості України. За своє життя він створив близько 500 мікрошедеврів. Власноруч змайстрував паровоз, що у 20 мільйонів разів (!) менший за розмірами макової зернини!

ПАМ"ЯТАЙТЕ СВОЇХ ВІДОМИХ ЗЕМЛЯКІВ - ВИВЧАЙТЕ ЇХНЮ ТВОРЧІСТЬ І ЖИТТЯ, ЗАРАДИ УКРАЇНИ !
Славний син Поділля !

Володимир Петрович Вовкодав.

Дослідник життя і діяльності славного українського лицаря, борця за волю Устима Кармалюка,  багаторічний директор музею народного месника в с. Кармалюковому Жмеринського району на Вінниччині, ініціатор спорудження пам’ятників Кармалюку в с. Кармалюковому  та Летичеві, полеглим воїнам-краянам, тим хто боровся під синьо-жовтими знаменами за волю України проти більшовицької сваволі в 20-х роках минулого століття в с. Сахни Летичівського району Хмельницької області, відомий український фольклорист, краєзнавець, Член спілки журналістів України, лауреат премії ім. П. Чубинського ("За багаторічну невтомну діяльність у справі збереження історико-культурної спадщини", 1996 р.) та Подільської регіональної премії ім. Я. Гальчевського ("За подвижництво у державотворенні", 1997 р.), колишній в’язень ГУЛАГу, заслужений донор, незламнний патріот-оптиміст, який вірить у щасливе майбуття України, людина небайдужа, непосидюча, - це Володимир Петрович Вовкодав.

Народився наш славний земляк-подолянин 15 грудня 1926 року в с. Лозни Летичівського району Хмельницької області. Доля була щедрою до нього на різноманітні випробування:  голод, репресії, війна. Кілька разів тікав з остарбайтерського товарняка, не бажаючи докладати  своєї праці і зусиль для зміцнення "тисячолітнього рейху" А.Гітлера, побував у застінках Летичівського концтабору, що розміщувався у стінах місцевого костьолу, будучи  членом націоналістичного підпілля поширював листівки із закликом боротися проти коричневої чуми і червоного сталінського терору. Отримав від радянської влади покарання - 10 років таборів. Відбував строк на воркутинських шахтах. Після звільнення закінчив Вінницьку вечірню школу робітничої молоді та місцеве медучилище, навчався у Луцькому педагогічному інституті.
1960 року обрав місцем роботи Кармалюкове село Головчинці (тоді Літинського району) і майже чотири десятиліття трудився фельдшером, завідував медичним пунктом, допомагав людям у біді, завжди приходив їм на допомогу у скрутну хвилину.
З перших днів виникнення наприкінці 80-х років ХХ століття Народного руху України Володимир Петрович  у його лавах, пропагує програмі положення Руху, розповсюджує відповідну літературу, де подається правдива інформація про українську національну символіку, національно-визвольний рух початку та середини минулого століття, українських отаманів, боротьбу ОУН та УПА.. Його діяльність була помічена тогочасними Комуністичними діячами місцевого масштабу. 22 листопада 1989 року в Жмеринській газеті "Нові горизонти" перший секретар міському Компартії України В.Кулик стверджував: "До Руху "прибилися" націоналістично настроєні особи, які в свій час підтримували оунівців. Їх погляди не змінилися і досі. До такої категорії відноситься В.П.Вовкодав, який притягався  до судової відповідальності за націоналізм…" Але нічого, минулося, пройшла і ця, як любив висловлюватись Володимир Петрович, напасть. Головна мрія його життя здійснилась у серпні 1991 року. 24 числа цього місяця Україна стала незалежною, суверенною державою.
Володимир Петрович вніс великий неоціненний внесок у Кармалюківку: створив у селі музей Устима Кармалюка (більшість експонатів, матеріалів про життя народного месника зібрав власними руками); як уже мовилось, домігся відкриття пам’ятників, пам’ятних знаків, меморіальних дошок подільському Героєві, записав сотні легенд і переказів, прислів’їв і приказок про месника, які ввійшли до збірки "Останній гайдамака" (2001).
Окрім того В.Вовкодав багато додав до фольклорної спадщини Поділля. Він співавтором збірників "Весільні пісні" (1982),  "Народні оповідання" (1983), "Калинова сопілка" (1991), "Євшан-зілля" (1992), "Подільські криниці" (1994), історико-краєзнавчого нарису  "Жмеринський край" (2003). Окремим виданням вийшла збірка "Правда очі коле" (2003) в якій розкривається на основі правдивих мистецьких свідчень народу нелюдська сутність більшовицької системи. Доклав зусиль Володимир Петрович і до висвітлення життя і діяльності таких знаних історичних постатей, наших земляків, славних отаманів Я. Гальчевського та С. Харчука -Харченка.

Активний був В.Вовкодав і як журналіст, краєзнавець-дослідник, поціновував праці колег по перу. Рідко яка народознавча, краєзнавча  конференція на Хмельниччині взагалі і на Летичівщині зокрема обходилася без його участі, без його запальних виступів та конкретних пропозицій. Йому належить сотні публікацій у наукових збірниках, журналах, газетній періодиці.

Володимир Петрович завжди вірив в український народ, його прагнення до кращого життя, Україну, беріг і примножував козацько-гайдамацький дух, скарби рідного краю, славу Устима Кармалюка.

Помер В. Вовкодав 4 березня 2012 року

Історик-краєзнавець Олег Антонюк

17 грудня на 67 році обірвалось життя відомого у Жмеринці історика-краєзнавця, педагога, автора численних книг та досліджень про Жмеринку та Подільський край Олега Михайловича Антонюка.
Олег Михайлович – автор 4-х книг з історії Жмеринки та Подільського краю, написав більше 350 наукових та історичних публікацій у ЗМІ, описав краєзнавчі дослідження, які допомагають краще пізнати історію рідного краю. Олег Антонюк працював на посаді вчителя і викладача історії, методиста у відділі освіти, керівника ГО «Інфо-Жмеринка», заступника керівника Центру надання соціальних послуг, редактора щотижневика «Жмеринська газета», наукового співробітника музею.
Пам'ять про видатну особистість житиме вічно у його працях, які він передав для майбутніх поколінь.

Олег Михайлович народився 3 листопада 1958 року в селі Сербинівці Жмеринського району Вінницької області. У 1966 році пішов у перший клас Стодулецької восьмирічної школи, яку успішно закінчив у 1974 році. У 1976 році закінчив Сербинівську середню школу із срібною медаллю. З 1976 по 1980 роки навчався у Вінницькому державному педагогічному університеті імені Миколи Островського на історичному факультеті.

Працював на посадах учителя історії в школах міста Жмеринка, завідуючим організаційно-інструкторським відділом Жмеринськогго райвиконкому, вихователем у підлітковому санаторії міста Трускавець. Певний час був викладачем на кафедрі історії України Дрогобицького педагогічного інституту, що на Львівщині, обіймав посаду методиста у Жмеринському районному відділі освіти, був виконавчим директором ГО «Інфо-Жмеринка», головним редактором «Жмеринської газети», заступником Центру надання соціальних послуг Жмеринської міської ради, науковим співробітником міського історичного музею, обирався депутатом Жмеринської районної ради.

Олег Антонюк є співавтором історичної трилогії «Через віхи історії», яку написав разом із батьком Михайлом Антонюком. У 2013 році видав книгу «Без минулого немає майбутнього» (присвячена 110-й річниці утворення міста Жмеринка), автор більше 350 наукових та історичних публікацій у ЗМІ з історії рідного краю, радіопередач та відеофільмів з історії міста залізничників.

У 2019 році Олег Антонюк став лауреатом обласної премії Володимира Вовкодава в номінації історичне краєзнавство, нагороджений пам’ятною медаллю за книгу «Сторінками історії жмеринської землі».

Олег Антонюк завжди був активним в громадсько-політичному житті Жмеринки, обирався неодноразово головою політико-консультативної ради при Жмеринській міській раді. Він був командиром Жмеринського козацького полку Українського реєстрового козацтва.

Михайло Петрович Солоненко -

педагог і літератор

Михайло Солоненко завжди залишався унікальним у всьому: зумів згуртувати навколо себе ініціативних і творчих людей на користь конкретної справи.

Був організатором і керівником районного відділення Українського товариства охорони памʼяток історії та культури, ректором Жмеринського народного університету пропаганди памʼяток історії та культури.

Маючи впевнену і ціленаправлену вдачу, ініціював відкриття у Жмеринці та районі біля десятка музеїв: краєзнавчі музеї у Жмеринці, Браїлові, Кармалюковому, Станіславчику, кімнату-музей Юрія Смолича у Жмеринській СШ Nº1, музей літератури Михайла Коцюбинського в Станіславчику, музей композитораП. І. Чайковського в Браїлові, С. Я. Надсона в Носків-цях. Турбувався про відкриття памʼятників Устиму Кармалюку в с. Кармалюкове, Т. Г. Шевченку - в селах Северинівка та Олександрівка Жмеринського району.

Михайло Солоненко мав тісну творчу дружбу із багатьма краєзнавцями. Так у 1972 в Одеському видавництві «Маяк» вийшла колективна збірка творів «Краса України - Поділля» (упорядники В. М. Борщевський, М. К. Гненний, М. П. Солоненко). До книги увійшло оповідання Михайла Петровича «Браїлівські зустрічі» (про Петра Ілліча Чайковського).

У 1974 у співавторстві з учителями історії Олександром Іванишиним та Володимиром Кротовим видав путівник «Жмеринка».
Крім педагогічної праці та вивчення історії рідного краю, Михайло Петрович займався дослідницькою, літературознавчою та літературною діяльністю. У періодичній пресі друкувались його новели, оповідання, уривки з повісті про відомі і маловідомі сторінки життя і діяльності митців - письменника Михайла Коцюбинського (перебування родини Коцюбинських у Станіславчику), композитора П. І. Чайковського в Браїлові і Сьомаках, поета Надсона в Носківцях. Написав пʼєсу «Устим Кармалюк», нарис «Жмеринка - місто Юрія Смолича».
Завжди урівноважений, стриманий у рухах, приязний, з розумним поглядом. Теми його індивідуальних розмов стосувалися тільки історії, культури, мистецтва, школи.
Любив Україну, українську мову. Це відразу відчувалося у спілкуванні... І хоч проти влади він відкрито не виступав, але вона гостро вбачала в ньому «не свого», тому КГБ опікувалося ним упродовж усього його жмеринського періоду життя.
Таким він залишився у памʼяті тих, хто його знав, як ревного охоронця, оберігача рідної історії і культури, народного українського духовного світу».Про творчу спадщину Михайла Петровича жмеринський краєзнавець Микола Біньківський відгукнувся монографією «Учитель, краєзнавець, письменник, Людина», у якій зазначив: «...Михайло Солоненко був людиною енциклопедичних знань, присвятив майже все своє життя вивченню історії малої батьківщини... Учасник обласних конференцій на тему «Сучасні фольклористи Вінниччини». Передавав знання і досвід молодим. Гордився успіхами своїх вихованців - слухачів літобʼєднання «Криниченька». Про себе залишив незабутні спогади», – розповідає керівник літературного об’єднання Володимир Горлей.

Від 1991 року літературно-краєзнавче об’єднання очолив Володимир Горлей, директор Северинівської школи, голова районного Товариства «Просвіта». Літературне об’єднання набуло іншої назви – спочатку «Калиновий цвіт», а згодом – «Калинове гроно».

Володимир Горлей –

лауреат Всеукраїнської літературної премії імені Михайла Коцюбинського

Поет-краєзнавець, педагог Володимир Горлей став лауреатом Всеукраїнської літературної премії імені Михайла Коцюбинського у номінації «Науково-популярна література» за книгу «ВиднОколо подільського жайвора» про Петра Перебийноса.
Вже багато років Володимир Савович очолює у Жмеринському районі літературне об’єднання «Калинове гроно», допомагає молодим поетам і письменникам видавати книги, друкуватись у літературних журналах і газетах, популяризує славу про рідний край та його видатних особистостей. Таких людей по праву називають Прометеями, які несуть світло і сіють добро.

Нещодавно з-під пера талановитого поета і упорядника Володимира Горлея вийшов новий альманах «Літературна Жмеринщина», присвячений 60-річчю з дня заснування літературного об'єднання.

Сергій Жидковський

Сергій Жидковський – перший радіоаматор України. Він вперше здійснив двосторонній аматорський радіозв'язок в Україні. У березні 1912 року, працюючи наглядачем телеграфу на залізничній станції Жмеринка, почав свої досліди з проведення двосторонніх радіозв'язків на власноруч сконструйованій радіостанції іскрового телеграфу.
У себе вдома він зібрав першу любительську радіостанцію, потім - другу, на квартирі свого товариша М.М.Бубновского.

Анатолій Базилевич

Жмеринчанин, який проілюстрував всесвітньовідому «Енеїду» Котляревського і твори Тараса Шевченка. Талановитий художник, родом із міста Жмеринка, Анатолій Базилевич – автор всесвітньовідомих ілюстрацій до твору Івана Котляревського «Енеїда».

Він став співтворцем унікальної української книги, яка уславила наше козацтво, його сильні героїчні якості, волелюбність і патріотизм. З добродушним гумором жмеринчанин розповів і про людські слабкості, недоліки.
За 50 років художнє оформлення перевидань усіх «Енеїд» доручали тільки йому!
А ще були неперевершені ілюстрації до «Кайдашевої сім’ї» Івана Нечуя-Левицького, творів Тараса Шевченка, Григорія Квітки-Основ’яненка, Степана Руданського, Миколи Гоголя, українських народних казок. А яким кумедним і винахідливим вийшов з-під Анатолієвої руки Швейк, що його змальовують і подають у різних країнах, але такого, визнають самі словаки, якого в Україні створив Базилевич, немає ніде у світі.

Жмеринчанин винайшов польову кухню

Антон Турчанович

Кажуть, що жмеринчанин Антон Турчанович нагодував усі армії світу, і з цим важко не погодитися. Саме йому вдалося винайти польову кухню і отримати патент на свій винахід.

Під час війни «на сопках Маньчжурії» вперше в бойових умовах була випробувана похідна кухня конструкції нашого земляка підполконика Турчановича. Цю кухню називали по-різному: похідна кухня, польова кухня, а сам винахідник назвав її «універсальна переносна піч. У 1908 році патентне відомство Російської імперії видало «Патент на привілей 12256» підполковнику Антону Турчановичу, жителю містечка Жмеринка Вінницького повіту Подільської губернії. Відповідно до практики патентної справи того часу, документ свідчив, що «військово-похідна кухня-самовар», або «універсальна переносна піч», описаний Турчановичу в «проханні на винахід» від 8 березня 1904 року, є винаходом і не має аналогів.

Зіновій Журавський

Зіновій Журавський – український архітектор залізничного вокзалу у Жмеринці. Жмеринський вокзал у вигляді пароплава, що прямує до Одеси вважається одним із найбільших і найкрасивіших в Україні. Криті платформи нагадують палуби, а верхній балкончик – як справжній капітанський місток.

Побудований в 1899-1904 рр. архітекторами Зіновієм Журавським та Валеріяном Риковим, поєднує в собі мотиви модерну і неоренесансу (українського модерну).

Міський історичний музей

Засн. 1969 як істор.-краєзнавчий музей. Від 1994 — народний, від 2003 — сучасна назва. Підпорядк. Жмерин. міському упр. культури (Вінн. обл.). Розташ. у істор. і архіт. пам’ятці кін. 19 ст. Експозиц. пл. 122,6 м2, наук. — 14,7 м2. У музеї зберігаються 729 предметів осн. фонду, 2368 — допоміжного. У структурі — виставк., природн., етногр., періоду 1905–39, Великої Вітчизн. війни, видат. особистостей зали. Музей висвітлює історію Жмеринки від найдавніших часів до сьогодення, її природні умови, рослин. і тварин. світ. Тут представлені знаряддя праці людей кам’яного віку, фрагменти слов’ян., скіф. і трипіл. культур, скам’янілі рештки тварин і рослин, предмети побуту та праці 18–19 ст. (ткац. верстат, приладдя для виготовлення ниток, прядки, сорочки, скатерки, рушники, капелюхи, приладдя для прання та прасування, с.-г. знаряддя), інструменти та форменний одяг працівників залізниці різних часів, меблі кін. 19 ст., зброя періоду 1-ї та 2-ї світ. воєн, ордени, медалі, нагрудні знаки, грош. одиниці різних років, фотоматеріали від кін. 19 ст., розклади руху поїздів у 20 ст., карти, особисті речі видат. постатей Жмерин. р-ну. Працівники проводять зустрічі з відомими земляками, музейні уроки, літ. години, беруть участь у розробленні буклетів з історії рідного міста та карт-схем розташування пам’яток архітектури, історії та культури. Діють гуртки «Юні краєзнавці» та «Шкіряна флористика». Директор — Г. Шеремета.

Колекція музею нараховує понад 4 тис. предметів. Унікальними є роботи Заслуженого майстра народної творчості України, мікромініатюриста Михайла Маслюка, фотографії та листівки станції Жмеринка з краєвидами міста початку ХХ ст. У експозиційних залах музею представлений побут жмеринчан ХІХ-XX століття (меблі, музичні інструменти, особисті речі, фотокартки та сімейні документи). Працює виставкова зала, де проходять виставки та презентації робіт художників, майстрів народної творчості та музична вітальня.

Щороку музей проводить десятки експозицій, культурних подій, мистецьких заходів. Керівник музею Ганна Шеремета співпрацює із творчими жмеринчанами та ініціює різноманітні виставки для збагачення культурної спадщини нашого міста.

Цікаві екскурсії проводять не лише в будівлі музею, а й на вулицях міста та залізничному вокзалі.

На базі музею постійно проводять майстер-класи із живопису, писанкарства, народної творчості. У минулому році на базі музею заснували Клуб колекціонерів. А нещодавно фотографи зі всієї Вінниччини провели тут свій форум. Традиційно в музеї можна почути мелодії творчих колективів міста, а також гру юних виконавців музичної школи.

Тут панує особлива атмосфера, а кожен має можливість доторкнутися до прекрасного і навіть відчути себе у ролі справжнього художника.

Серед цікавих фактів варто згадати, що особняк графа Гейдена, у якому зараз знаходиться музей, має власну легенду. Говорять, що він був зведений для знатних гостей, які часто навідувалися у Жмеринку, захоплюючись її гостинністю.

Церква Святого Миколая і костел

Серед історичних святинь Жмеринки окреме місце займає церква Святого Миколая Чудотворця у провулку Миколаївський, збудована в далекому 1904 році. Військовий храм був створений для солдатів 9-го та 10-го стрілецьких полків 3-ї стрілецької бригади. Важливо зазначити, що церква була зведена за типовим проектом відомого архітектора Федора Вержбицького. Його план був популярний у Російській імперії, і понад шістдесят подібних храмів виросли на її території.

Будівництво відбулося поруч із солдатськими казармами у військовій частині. Першим настоятелем став священик Василь Глаголєв, який служив духовним наставником для солдатів, що несли службу у місті. Утім, нова епоха радянської влади принесла серйозні зміни. Храм закрили, а його архітектурна велич була знівечена: куполи та дзвіниця були знесені, а приміщення використовували не за призначенням.

Відновлення стало можливим лише через десятиліття. У 2005 році, завдяки підтримці місцевих меценатів і прихожан, храм набув нового життя. Встановлення іконостасу стало символом відродження, а церковна дзвіниця, хоча й дещо змінена, знову прикрасила територію. Святиню Святого Миколая знову освятили, і з того часу в ньому постійно відбуваються богослужіння. Від залізничного вокзалу до святині курсують маршрутні таксі №2 та №6.

На вул. Костьольна, 2 зберігся костел Святого Олексія, закладений у 1904 році за імператорським указом Миколи II. Його будівництво фінансувалося частково з коштів царської сім’ї, адже храм зводили на честь царевича Олексія.

Спорудження костелу тривало шість років, і у 1910 році його було урочисто освячено. Архітектурний стиль відповідає тогочасній моді: витончені стрілчасті арки, вежі і вікна, прикрашені готичними елементами, створюють неповторний образ. Усередині можна побачити гарно відреставровані інтер’єри, що зберігають атмосферу початку ХХ століття. Відомо, що завершення внутрішнього оздоблення тривало до 1912 року, коли були встановлені всі вівтарі і декоративні елементи.

Однак подальша доля храму виявилася нелегкою. У 1936 році костел зазнав нищівного удару: його реліквії було знесено, дзвіницю розібрано, а статую Ісуса Христа зруйновано. За планом радянської влади, у святині мали розмістити електростанцію, але натомість костел перетворили на кладову для продуктів. Під час окупації, у 1941 році, зусиллями парафіян храм вдалося відновити для богослужінь, проте у 1950-х роках його знову закрили. Лише наприкінці ХХ століття церква повернулася до своїх вірян, і завдяки громаді було відновлено вежу і інші втрачені елементи.
Сьогодні костел Святого Олексія є єдиним римо-католицьким храмом у Жмеринці. Його велична вежа, відбудована за старими кресленнями, знову підноситься до неба, відображаючи колишню славу. У 1990-х роках значний внесок у відновлення зробив отець Микола Гуцало, а серед тих, хто служив тут, був священнослужитель Яцек Пиль OMI.

У невеликому містечку Браїлів, що входить до районного центру, можна побачити Панський палац із башточкою, мальовничий парк, величний костел, монастир Тринітаріїв, дві синагоги та млин, де погуляти цікаво з дітьми, провести час на свіжому повітрі з усією сім’єю.
Куди піти з дітьми у Жмеринському районі?Укріплене поселення, що виникло на мисі при впадінні річки Браги в Рів, вперше згадується в документах XV століття під назвою Брагирів, що походила від злиття двох річок. Пізніше назва змінилася на сучасну — Браїлів. У 1440 році тут було збудовано замок, від якого до наших днів збереглися підземні ходи. То ж у містечку є що подивитись цілувальникам археологічних знахідок. Під час національно-визвольного руху під проводом Богдана Хмельницького Браїлів був резиденцією Брацлавського полку. У 1652 році містечко належало Яну Одрживольському, потім ним заволодів староста Петро Потоцький. У 1672 воно стало власністю турецької знаті і тут осів гарнізон під командуванням Халіль-паші.

Коли Поділля повернулося під польське правління, Браїлів потрапив під контроль роду Потоцьких. У 1744 році Францішек Салезий Потоцький заклав костел і монастир Тринітаріїв, а його син Станіслав Щенсний Потоцький закінчив будівництво близько 1780 року. Костел у стилі бароко був освячений у 1783 році під патронацтвом Святої Трійці.
Архітектурно костел збудований у формі тринавової базиліки, перекритої склепіннями з люкарнами. Прикраси на фасаді є відносно скромними. Головний фасад оформлений у стилі великого іонічного ордера, а бокові прикрашені пілястрами тосканського ордера. На вході височіє барокова дзвіниця у два яруса, що схожа на вежу замку. На другому ярусі дзвіниці був висічений герб Потоцьких «Пилява» — семикінечний хрест під короною.
Інтер’єр вражає високим бароковим вівтарем, пілястрами коринфського ордера, вишуканими фронтонами та багатою ліпниною. Особливо славився костел темперним живописом, виконаним художником-чернецем Йосипом Прахтлем наприкінці XVIII століття. У 1787 році навіть останній правитель Речі Посполитої Станіслав Август Понятовський відвідав Браїлів, щоб помилуватися розписами. Проте нові власники осередку, яким у 90-х роках минулого століття передали колишній кляштор, закрасили залишки розписів Прахтля сучасними.
Після повстання поляків 1831 року російські царедворці перетворили колишній кляштор Тринітаріїв на православний монастир, заселивши його монахинями з Вінниці. Будівлі зазнали реконструкції, дзвіницю прикрасили наметом з кокошниками, а на даху звели фальшивий восьмерик з наметовим завершенням.
Монастир відомий чудотворною іконою Браїлівської Божої Матері, знайденою у Почаївській Лаврі професором Хойнацьким у 1887 році. Він довів, що це копія браїлівського образу, втрату якого монастир зазнав після турецького захоплення у 1672 році.

Історія Жмеринки

Спочатку була станція...   У 1865 році із заснуванням залізничної станції Київ—Балта Жмеринка зазнала значних змін. Залізниця стала рушієм економічного та соціального розвитку: навколо станції з’явилися нові населені пункти, майстерні, школи та громадські установи. Перші будівлі станції стали основою сучасного міста. 25 лютого 1870 р. розпочалася експлуатація першого залізничного вокзалу. Через збільшення потоку вантажів 1891 року побудовано паровозне депо. Станція «Жмеринка» стала вузловою, однією з найбільших на Правобережній Україні. 
Виняткове явище — безповітове   Як повідомляють краєзнавці, за указом Миколи ІІ від 18 листопада 1903 року «поселення Жмеринка при станції з такою ж назвою Південно-Західних залізниць» отримало статус безповітового міста, що закріпило її важливість у регіоні. До Першої світової війни в місті функціонували 9 заводів та 36 майстерень, де працювали 129 осіб. Решта жителів були зайняті на залізниці. Населення становило 27 195 осіб, а в місті нараховувалося 1737 дворів. 
  
   У 1902–1904 роках на станції збудовано новий вокзал — величну гарну будівлю, схожу на корабель
(архітектори Зіновій Журавський, Валеріан Риков, Іван Бєляєв).
Вперше рейки пронизали тутешні місця в 1865-му році, коли залізничне полотно прокладалося від Києва в напрямку Балти (і далі на Одесу). З часом, від Жмеринки відгалузилися напрямки ще й на Волочиськ (1871 р.) і Могилів-Подільський (1892).
Ставши великим залізничним вузлом, Жмеринці, природно, знадобився відповідний вокзал, який почав зводитися на рубежі ХІХ і ХХ століть і до сих пір є візитною карткою міста. При чому абсолютно заслужено, адже вокзал дійсно гарний. Не кожне місто на світовій карті може сказати, що його залізничний вокзал має справжню царську опочивальню, де свого часу відпочивав сам цар! А в Жмеринці до цього часу зберігаються стіни, які бачили Миколу ІІ, Григорія Котовського, Симона Петлюру, Леоніда Брежнєва та інших відомих в історії постатей. Сам вокзал має вигляд пароплава, криті платформи нагадують палуби, а верхній балкончик – як справжній капітанський місток. Архітектор вокзалу – Зіновій Журавський.

Втім, вокзал – це не тільки одна будівля, а цілий комплекс споруд. 
Наприклад, в цій милій будівлі стилю модерн розмістилися приміські каси.

Так виглядає вхід в підземний перехід під коліями. 
Відразу видно, що його зробили ще в царські часи.

Перед приміщенням вокзалу — привокзальна площа. Якщо у нас там пам’ятники радянської доби (робочий та селянка з яблуками) то у Жмеринці все значно оригінальніше. Там на привокзальній площі бронзовий Остап Бендер, відомий персонаж романів «12 стільців» та «Золоте теля». Жмеринський Остап стоїть саме в оточенні стільців, щоправда, ми нарахували їх не 12, а лише 8 — сім стільців навколо п'єдесталу, на якому стоїть головна фігура, восьмий стілець Остап Бендер тримає у руці.

Цей монумент — справжня родзинка міста. Ніхто не проходить повз. Одні зупиняються на декілька секунд і роздивляються пам’ятник, інші сідають на стілець і роблять фото на згадку.
Саме цей пам’ятник пов’язує Жмеринку з Одесою. В Одесі є площа Остапа Бендера, адже автори «12 стільців» та «Золотого теляти», Ільф та Петров народилися в Одесі.
Який зв’язок має Остап Бендер із Одесою — зрозуміло. А до чого тут Жмеринка — запитаєте ви. Саме Жмеринка згадується у романі «Золоте теля». І пам’ятник Остапу Бендеру встановили там до 80 річниці від дати написання твору, у 2001-му. Через десять років Остап Бендер зник із привокзальної площі на деякий час. Монумент демонтували перед тим, як мали проводити реконструкцію вокзалу і повернули на місце аж у 2019-му.

Період незалежності та сучасність   Після здобуття незалежності Україною Жмеринка продовжувала розбудовуватися. У 1994 році відкрився міськрайонний центр зайнятості, а у 1998 році було електрифіковано дільницю Жмеринка—Гречани. У 2003 році Жмеринка святкувала 100-річчя здобуття статусу міста.
   У 2012 році до чемпіонату Європи з футболу було відреставровано будівлю залізничного вокзалу.
   Під час Революції Гідності жителі громади брали активну участь у боротьбі проти диктатури, а двоє з них — Валерій Брезденюк і Леонід Полянський — загинули.

28 травня
українські краєзнавці відзначають своє професійне свято, а саме Всеукраїнський
день краєзнавства.
Всеукраїнський день краєзнавства – це особливе свято, яке об’єднує серця всіх, хто захоплюється історією, культурою та природними багатствами нашої країни.
Так,  бібліотека провела годину інформації біля книжково - ілюстративної  виставки " Жмеринщина - крапелька на карті, диво на землі"

Жмеринка виросла з залізничної станції і зберігає чимало історій і спогадів. Це місце, де зустрічаються минуле і сучасність, а кожна вулиця і будівля розповідають про велич і значення цього маленького, але значного центру. Незважаючи на свою скромність, місто має унікальний дух, що живе у серцях її мешканців і гостей.

28 травня українські краєзнавці відзначають своє професійне свято, а саме Всеукраїнський день краєзнавства.

Всеукраїнський день краєзнавства – це особливе свято, яке об’єднує серця всіх, хто захоплюється історією, культурою та природними багатствами нашої країни. Так бібліотека провела годину інформації біля книжково - ілюстративної виставки " Жмеринщина - крапелька на карті, диво на землі".