Бібліотека Жмеринського ВПУ: “Краєзнавча сторінка"

Жмеринчанин – у Книзі рекордів Гіннеса

Михайло Григорович Маслюк (1918 – 1995)
14 січня 2025 року виповнилося 107 років з дня народження відомого мікромініатюриста, заслуженого майстра народної творчості України, нашого славетного земляка Михайла Григоровича Маслюка.
Визначена двадцятка найвідоміших постатей світу двадцятого століття. Серед них – наш талановитий земляк зі Жмеринки Михайло Григорович Маслюк, руками якого створено чимало див, гідних захоплення і пошанування. 
В його роду всі любили музику, пісні. Ще юнаком Михайло Маслюк грав майже на всіх інструментах і в багатьох оркестрах. Захоплення музикою викликало появу цілої колекції музичних інструментів, виготовлених власними руками. Свій перший музичний інструмент – балалайку, сконструював ще у восьмирічному віці. Були серед них і кілька скрипочок зроблених як мікромініатюри.
Пишався Михайло Григорович колекцією кількох десятків власноруч виготовлених годинників, один від одного чудернацькіших. Їх він виготовив півсотні. І кожен по-своєму оригінальний.
Багато людей знали Михайла Маслюка як талановитого майстра слова. З під його пера вийшла не одна гумореска, насичена щирим, дотепним та веселим гумором.  Він писав гарні поезії, вкладаючи у них свої світлі думи, свою любов до природи, до всього прекрасного. 1991 року вийшла його збірка віршів «На лирико-юмористической волне».
Але найголовнішим у житті Михайла Григоровича стало заняття мікромініатюрами, якими він захопився ще з дитинства, хоча систематично почав займатися в повоєнний період. Першим був електродвигунчик розміром  з наперсток, через деякий час він вже мав розмір у 100 разів менший від макової зернини. Перша виставка робіт неперевершеного майстра мікромініатюр вміщувалася на тарілці. Далі все крихітніше й крихітніші речі появлялися з-під його рук. Серед більше ніж 500 робіт немає й двох однакових. Його умілі руки багато зробили для науки. На прохання вчених-медиків виготовив комплекти мікрохірургічних інструментів.
Вироби нашого земляка демонструвалися  в найбільших музеях 23 міст колишнього Союзу, на ВДНГ. Рідкісні речі чарували жителів Болгарії, Індії, Польщі, Чехословаччини, Японії. Його домашній «Ермітаж» відвідували тисячі людей із різних країн.
Творча діяльність М.Г. Маслюка одержала світове визнання. В 1966 році йому присвоєно почесне звання заслуженого майстра народної творчості України. Він нагороджений кількома золотими та срібними медалями ВДНГ, медаллю Міністерства культури СРСР «За досягнення в самодіяльній народній творчості», шістдесятьма дипломами і грамотами, Почесною грамотою Президії Верховної Ради УРСР. Про нього знято фільми «Такий характер» та «Годинник і скрипка».


ПАМ"ЯТАЙТЕ СВОЇХ ВІДОМИХ ЗЕМЛЯКІВ - ВИВЧАЙТЕ ЇХНЮ ТВОРЧІСТЬ І ЖИТТЯ, ЗАРАДИ УКРАЇНИ !
Славний син Поділля !



Дослідник життя і діяльності славного українського лицаря, борця за волю Устима Кармалюка,  багаторічний директор музею народного месника в с. Кармалюковому Жмеринського району на Вінниччині, ініціатор спорудження пам’ятників Кармалюку в с. Кармалюковому  та Летичеві, полеглим воїнам-краянам, тим хто боровся під синьо-жовтими знаменами за волю України проти більшовицької сваволі в 20-х роках минулого століття в с. Сахни Летичівського району Хмельницької області, відомий український фольклорист, краєзнавець, Член спілки журналістів України, лауреат премії ім. П. Чубинського ("За багаторічну невтомну діяльність у справі збереження історико-культурної спадщини", 1996 р.) та Подільської регіональної премії ім. Я. Гальчевського ("За подвижництво у державотворенні", 1997 р.), колишній в’язень ГУЛАГу, заслужений донор, незламнний патріот-оптиміст, який вірить у щасливе майбуття України, людина небайдужа, непосидюча, - це Володимир Петрович Вовкодав.

Народився наш славний земляк-подолянин 15 грудня 1926 року в с. Лозни Летичівського району Хмельницької області. Доля була щедрою до нього на різноманітні випробування:  голод, репресії, війна. Кілька разів тікав з остарбайтерського товарняка, не бажаючи докладати  своєї праці і зусиль для зміцнення "тисячолітнього рейху" А.Гітлера, побував у застінках Летичівського концтабору, що розміщувався у стінах місцевого костьолу, будучи  членом націоналістичного підпілля поширював листівки із закликом боротися проти коричневої чуми і червоного сталінського терору. Отримав від радянської влади покарання - 10 років таборів. Відбував строк на воркутинських шахтах. Після звільнення закінчив Вінницьку вечірню школу робітничої молоді та місцеве медучилище, навчався у Луцькому педагогічному інституті.
1960 року обрав місцем роботи Кармалюкове село Головчинці (тоді Літинського району) і майже чотири десятиліття трудився фельдшером, завідував медичним пунктом, допомагав людям у біді, завжди приходив їм на допомогу у скрутну хвилину.
З перших днів виникнення наприкінці 80-х років ХХ століття Народного руху України Володимир Петрович  у його лавах, пропагує програмі положення Руху, розповсюджує відповідну літературу, де подається правдива інформація про українську національну символіку, національно-визвольний рух початку та середини минулого століття, українських отаманів, боротьбу ОУН та УПА.. Його діяльність була помічена тогочасними Комуністичними діячами місцевого масштабу. 22 листопада 1989 року в Жмеринській газеті "Нові горизонти" перший секретар міському Компартії України В.Кулик стверджував: "До Руху "прибилися" націоналістично настроєні особи, які в свій час підтримували оунівців. Їх погляди не змінилися і досі. До такої категорії відноситься В.П.Вовкодав, який притягався  до судової відповідальності за націоналізм…" Але нічого, минулося, пройшла і ця, як любив висловлюватись Володимир Петрович, напасть. Головна мрія його життя здійснилась у серпні 1991 року. 24 числа цього місяця Україна стала незалежною, суверенною державою.
Володимир Петрович вніс великий неоціненний внесок у Кармалюківку: створив у селі музей Устима Кармалюка (більшість експонатів, матеріалів про життя народного месника зібрав власними руками); як уже мовилось, домігся відкриття пам’ятників, пам’ятних знаків, меморіальних дошок подільському Героєві, записав сотні легенд і переказів, прислів’їв і приказок про месника, які ввійшли до збірки "Останній гайдамака" (2001).
Окрім того В.Вовкодав багато додав до фольклорної спадщини Поділля. Він співавтором збірників "Весільні пісні" (1982),  "Народні оповідання" (1983), "Калинова сопілка" (1991), "Євшан-зілля" (1992), "Подільські криниці" (1994), історико-краєзнавчого нарису  "Жмеринський край" (2003). Окремим виданням вийшла збірка "Правда очі коле" (2003) в якій розкривається на основі правдивих мистецьких свідчень народу нелюдська сутність більшовицької системи. Доклав зусиль Володимир Петрович і до висвітлення життя і діяльності таких знаних історичних постатей, наших земляків, славних отаманів Я. Гальчевського та С. Харчука -Харченка.



Активний був В.Вовкодав і як журналіст, краєзнавець-дослідник, поціновував праці колег по перу. Рідко яка народознавча, краєзнавча  конференція на Хмельниччині взагалі і на Летичівщині зокрема обходилася без його участі, без його запальних виступів та конкретних пропозицій. Йому належить сотні публікацій у наукових збірниках, журналах, газетній періодиці.



Володимир Петрович завжди вірив в український народ, його прагнення до кращого життя, Україну, беріг і примножував козацько-гайдамацький дух, скарби рідного краю, славу Устима Кармалюка.
Помер В. Вовкодав 4 березня 2012 року

КАРТОТЕКА НАРОДНИХ УМІЛЬЦІВ

ВИШИВКА
Безрученко Оксана Філімонівна
ТКАЦТВО
Гудзь Євдокія Оверківна
ВИТИНАНКА
Власійчук Дмитро Іванович
ПИСАНКАРСТВО
Верхова Марина Олександрівна
МАЛЯРСТВО
Бондар Людмила Василівна
ГОНЧАРСТВО
94-річчя Фросини Іванівни Міщенко, видатної майстрині гончарного мистецтва, члена Національної спілки майстрів народного мистецтва України, заслужений майстер народної творчості України
КАМЕНЯРСТВО

Альошкін Олексій Михайлович та Людмила Сафоніва
РІЗБЯРСТВО
Віхренко Володимир Харитонович
ПЛЕТІННЯ
Ігушеві Володимир Панасович і Наталя Володимирівна
ФЛОРИСТИКА
Співак Ніна Сергіївна

Історія Жмеринки

Спочатку була станція...   У 1865 році із заснуванням залізничної станції Київ—Балта Жмеринка зазнала значних змін. Залізниця стала рушієм економічного та соціального розвитку: навколо станції з’явилися нові населені пункти, майстерні, школи та громадські установи. Перші будівлі станції стали основою сучасного міста. 25 лютого 1870 р. розпочалася експлуатація першого залізничного вокзалу. Через збільшення потоку вантажів 1891 року побудовано паровозне депо. Станція «Жмеринка» стала вузловою, однією з найбільших на Правобережній Україні. 
Виняткове явище — безповітове   Як повідомляють краєзнавці, за указом Миколи ІІ від 18 листопада 1903 року «поселення Жмеринка при станції з такою ж назвою Південно-Західних залізниць» отримало статус безповітового міста, що закріпило її важливість у регіоні. До Першої світової війни в місті функціонували 9 заводів та 36 майстерень, де працювали 129 осіб. Решта жителів були зайняті на залізниці. Населення становило 27 195 осіб, а в місті нараховувалося 1737 дворів. 
  
   У 1902–1904 роках на станції збудовано новий вокзал — величну гарну будівлю, схожу на корабель
(архітектори Зіновій Журавський, Валеріан Риков, Іван Бєляєв).
Вперше рейки пронизали тутешні місця в 1865-му році, коли залізничне полотно прокладалося від Києва в напрямку Балти (і далі на Одесу). З часом, від Жмеринки відгалузилися напрямки ще й на Волочиськ (1871 р.) і Могилів-Подільський (1892).
Ставши великим залізничним вузлом, Жмеринці, природно, знадобився відповідний вокзал, який почав зводитися на рубежі ХІХ і ХХ століть і до сих пір є візитною карткою міста. При чому абсолютно заслужено, адже вокзал дійсно гарний. Не кожне місто на світовій карті може сказати, що його залізничний вокзал має справжню царську опочивальню, де свого часу відпочивав сам цар! А в Жмеринці до цього часу зберігаються стіни, які бачили Миколу ІІ, Григорія Котовського, Симона Петлюру, Леоніда Брежнєва та інших відомих в історії постатей. Сам вокзал має вигляд пароплава, криті платформи нагадують палуби, а верхній балкончик – як справжній капітанський місток. Архітектор вокзалу – Зіновій Журавський.








Втім, вокзал – це не тільки одна будівля, а цілий комплекс споруд. 
Наприклад, в цій милій будівлі стилю модерн розмістилися приміські каси.



Так виглядає вхід в підземний перехід під коліями. 
Відразу видно, що його зробили ще в царські часи.


Перед приміщенням вокзалу — привокзальна площа. Якщо у нас там пам’ятники радянської доби (робочий та селянка з яблуками) то у Жмеринці все значно оригінальніше. Там на привокзальній площі бронзовий Остап Бендер, відомий персонаж романів «12 стільців» та «Золоте теля». Жмеринський Остап стоїть саме в оточенні стільців, щоправда, ми нарахували їх не 12, а лише 8 — сім стільців навколо п'єдесталу, на якому стоїть головна фігура, восьмий стілець Остап Бендер тримає у руці.


Цей монумент — справжня родзинка міста. Ніхто не проходить повз. Одні зупиняються на декілька секунд і роздивляються пам’ятник, інші сідають на стілець і роблять фото на згадку.
Саме цей пам’ятник пов’язує Жмеринку з Одесою. В Одесі є площа Остапа Бендера, адже автори «12 стільців» та «Золотого теляти», Ільф та Петров народилися в Одесі.
Який зв’язок має Остап Бендер із Одесою — зрозуміло. А до чого тут Жмеринка — запитаєте ви. Саме Жмеринка згадується у романі «Золоте теля». І пам’ятник Остапу Бендеру встановили там до 80 річниці від дати написання твору, у 2001-му. Через десять років Остап Бендер зник із привокзальної площі на деякий час. Монумент демонтували перед тим, як мали проводити реконструкцію вокзалу і повернули на місце аж у 2019-му.



Період незалежності та сучасність   Після здобуття незалежності Україною Жмеринка продовжувала розбудовуватися. У 1994 році відкрився міськрайонний центр зайнятості, а у 1998 році було електрифіковано дільницю Жмеринка—Гречани. У 2003 році Жмеринка святкувала 100-річчя здобуття статусу міста.
   У 2012 році до чемпіонату Європи з футболу було відреставровано будівлю залізничного вокзалу.
   Під час Революції Гідності жителі громади брали активну участь у боротьбі проти диктатури, а двоє з них — Валерій Брезденюк і Леонід Полянський — загинули.
Жмеринчанин – перший радіоаматор УкраїниЖмеринчанин Сергій Степанович Жидковський – перший радіоаматор України. Маючи хорошу підготовку з електротехніки та отримавши уявлення про будову апаратів бездротового телеграфу на іскровий станції Військового відомства в Жмеринці, він навесні 1912 р зібрав у себе вдома першу любительську радіостанцію, потім - другу, на квартирі свого товариша М.М.Бубновского.

Незважаючи на те, що всі деталі і вузли радіостанцій були виконані з підручних матеріалів, станції мали досить хороші технічні дані. Крім обміну між двома власними станціями, Сергій Степанович впевнено приймав передачі і вітчизняних (Жмеринка, Київ, Бобруйськ, Одеса), і зарубіжних (Париж, Лондон) радіостанцій. До речі, у Жмеринці і сьогодні діє Клуб радіоаматорів.


Жмеринчанин проілюстрував всесвітньовідому «Енеїду» і твори ШевченкаТалановитий художник, родом із міста Жмеринка, Анатолій Базилевич – автор всесвітньовідомих ілюстрацій до твору Івана Котляревського «Енеїда».
Він став співтворцем унікальної української книги, яка уславила наше козацтво, його сильні героїчні якості, волелюбність і патріотизм. З добродушним гумором жмеринчанин розповів і про людські слабкості, недоліки.

За 50 років художнє оформлення перевидань усіх «Енеїд» доручали тільки йому!
А ще були неперевершені ілюстрації до «Кайдашевої сім’ї» Івана Нечуя-Левицького, творів Тараса Шевченка, Григорія Квітки-Основ’яненка, Степана Руданського, Миколи Гоголя, українських народних казок. А яким кумедним і винахідливим вийшов з-під Анатолієвої руки Швейк, що його змальовують і подають у різних країнах, але такого, визнають самі словаки, якого в Україні створив Базилевич, немає ніде у світі.


Жмеринчанин винайшов польову кухнюКажуть, що жмеринчанин Антон Турчанович нагодував усі армії світу, і з цим важко не погодитися. Саме йому вдалося винайти польову кухню і отримати патент на свій винахід.


Під час війни «на сопках Маньчжурії» вперше в бойових умовах була випробувана похідна кухня конструкції нашого земляка підполконика Турчановича. Цю кухню називали по-різному: похідна кухня, польова кухня, а сам винахідник назвав її «універсальна переносна піч. У 1908 році патентне відомство Російської імперії видало «Патент на привілей 12256» підполковнику Антону Турчановичу, жителю містечка Жмеринка Вінницького повіту Подільської губернії. Відповідно до практики патентної справи того часу, документ свідчив, що «військово-похідна кухня-самовар», або «універсальна переносна піч», описаний Турчановичу в «проханні на винахід» від 8 березня 1904 року, є винаходом і не має аналогів.

День визволення Жмеринки: цікаві факти, які ви, можливо, не знали

Як важливий стратегічний об’єкт, Жмеринський залізничний вузол уже в перші дні війни зазнав бомбардувань нацистської авіації.
Під натиском переважаючих сил ворога наші війська змушені були відступити і 10 липня 1941 року залишили місто. Окупаційний режим тривав 975 днів.

На місто було скинуто більше 5 тисяч бомб, знищено практично всі важливі стратегічні об’єкти. За час окупації нацисти вщент знищили залізничне господарство, зруйнували 15 кілометрів залізничної колії, промислові підприємства, заклади культури і освіти. З 399 будинків громадського фонду м.Жмеринка 235 було перетворено в руїни.   