Витоки Основного закону, на думку багатьох істориків, сягають ще часів Ярослава Мудрого, коли з’явилася збірка законів Київської Русі, в основу якої було покладено давньоруське звичаєве право. Даний збірник законів охоплював ХІ століття та був одним із перших літописних кодексів судових законів Русі, що об’єднував процеси судочинства, цивільного та кримінального права ХІ століття.
Договір–Конституція Пилипа Орлика – одна з перших європейських конституцій нового часу
Наступним кроком варто відзначити Договір-Конституцію Пилипа Орлика, яка є офіційно визнаною першою козацькою, українською Конституцією – однією з перших європейських конституцій нового часу.
Так, даний Договір гетьмана Війська Запорозького зі старшиною та козацтвом Війська (від усієї старшини та козацтва конституцію Орлика підписав кошовий отаман Кость Гордієнко), який визначав права і обов’язки усіх членів Війська – був укладений у квітні 1710 року на зборах козацтва біля містечка Тягина на правому березі річки Дністер. У Конституції була «наскрізна» ідея державної незалежності народу Русі – з демократичною формою правління та убезпеченням від зазіхань з боку Московської держави на, власне, руські землі. Але даний документ не набув чинності через те, що був написаний в умовах вигнання.
Вже через століття було намагання створити нову Конституцію. Мова йде про 1918 рік, коли основний закон УНР, який називався «Статут про державний устрій, права і вільності УНР», було прийнято Центральною Радою 29 квітня 1918 року. В документі проголошувались державна незалежність і територіальна цілісність України, демократичні свободи та рівність прав громадян. Планувалось, що Республіка буде із Всенародними Зборами як вищою законодавчою владою, але без посади президента.
Українська Народна Республіка, за документом, проголошувалась самостійною, суверенною, незалежною державою, територія якої повинна бути неподільною, а суверенне право повинно було належати народу. Конституція УНР не була реалізована, через припинення роботи Центральної Ради.
Конституційний марафон
Процес підготовки сьогоднішньої Конституції України розпочався ще у 1990 році – за часів Української РСР. Протягом 6 років, поки він тривав, було запропоновано 15 її проєктів – від Конституційної комісії, політичних партій, науковців. Всі вони різнилися. Комуністи, наприклад, пропонували зберегти назву УРСР, відновити радянську форму правління, обмежити права президента та увійти в новий Союз.
Крим міг би позбутися статусу автономії, якби була прийнята редакція Конгресу українських націоналістів. Найжвавіші дискусії точилися навколо питань розподілу повноважень між гілками влади, державної символіки, приватної власності, статусу Республіки Крим та російської мови. 15 травня 1991 року Концепція Основного Закону була викладена офіційно.
1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі наш народ підтримав Акт про незалежність України і стало зрозуміло, що на політичній мапі постає суверенна держава, якій конче потрібна нова Конституція. Народні депутати у липні 1992 року ухвалили рішення про винесення на всенародне обговорення проєкту Конституції, а газета «Голос України» опублікувала її проєкт. Але ця пропозиція не знайшла підтримки народних депутатів. Врешті решт у червні 1996 року робота вийшла на фінішну пряму: 19 червня законопроєкт нової Конституції вже розглядався у другому читанні. Але досить мляво, через що Президент України Леонід Кучма оголосив всеукраїнський референдум, на який збирався винести цей документ. схвалений Конституційною комісією ще 20 березня, але не ухвалений парламентом.
Шляхом… Єльцина?
Ситуація стала вкрай напруженою. Оголосивши референдум, Кучма фактично пішов шляхом російського президента Бориса Єльцина, який намагався встановити одноосібну владу. Завершилося все, як пам’ятаємо, розстрілом парламенту.
Війну за Конституцію тоді вели комуністи, соціалісти й інші ліві сили на чолі з Олександром Морозом. Їм протидіяли так звані червоні директори скоробагатьки, які згодом стали олігархами та відвертий криміналітет. Всі вони вбачали запоруку стабільності у концентрації влади в одних руках, а отже – зміцненні президентської вертикалі. Проте була ще і третя сила – націонал-демократи, для яких головним було зображення в Конституції державних атрибутів нової України – прапора, герба, гімну, та закріплення державного статусу української мови.
На жаль, єдності в їхніх лавах не спостерігалося – одна частина схилялася до парламентської республіки, інша – до президентської. Але українським парламентарям, Президенту, на відміну від росіян, вистачило здорового глузду і вони, щоб ситуація не розвивалася за російським сценарієм, вирішили домовлятися.
«Це дійсно історичний день…»
Зрештою, 28 червня 1996 року після майже 24 годин безперервної праці Верховна Рада України ухвалила Конституцію України. За основний закон проголосувало 315 депутатів, 36 – проти, 12 утримались і 30 депутатів взагалі не голосували. Президент України Леонід Кучма не був присутній на доленосному засіданні парламенту, однак за кілька хвилин до остаточного прийняття депутатами Конституції прийшов до сесійної зали. Його прибуття народні депутати привітали оплесками. Леонід Кучма у своєму короткому виступі назвав прийняття Конституції історичною подією. Після безсонної ночі нардепам влаштували скромний банкет з цукерками та шампанським.
У Конституції України визначалася сильна президентська влада, гарантувалися права приватної власності, затверджувалися нова державна символіка, статус української мови як єдиної державної, Крим визнавався автономною республікою у складі України.
Як писали тоді коментатори, прийняття Конституції незалежної України було визначною перемогою правоцентристських пропрезидентських сил та національного табору, який їх підтримав. Конституція України була загалом позитивно оцінена й міжнародною спільнотою, адже вона декларувала загальнолюдські, загальноєвропейські принципи. Дехто з «батьків» Конституції навіть називав її «кращою в Європі». Чимало статей Конституції 1996 року стали результатом компромісу з лівими популістами, і фактично не показувала реального стану речей в економіці та соціальній сфері, інші – як, скажімо, згадки про референдум, імпічмент і суди присяжних тощо, не знайшли відбиття у відповідних законах і суспільній практиці, чи стали «мертвими» статтями в теперішньому законодавстві.
Комментариев нет:
Отправить комментарий